Читать «Початок жаху» онлайн - страница 41

І я раптом заплакав, бо так тяжко ще ніколи мені не було; ніколи не дізнавав я такого відчаю й безсилля, аж мені захотілося підвести руки вгору й попросити, щоб Господь мене звідси забрав. І хоч найбільше я боявся з усього смерті, тепер її бажав. Адже був загнаний у цю набиту темрявою по вінця комірчину, у цей воістину чорний кут чи закут, а з нього не було жодних дверей. Більше того, здалося мені, що закут цей все більше й більше стискався і зменшувався і тис на мене ущільненою темрявою, і я в ній почав по-справжньому задихатися. І я почав декламувати вірша Івана Максимовича, архієпископа чернігівського, із книги «Осм блаженства євангельськії», не проказуючи, а витискаючи із себе страшні слова:

День нашої бутності на ніч похиляється, Ніч смертна, недочасна до нас наближається, Похмура не одна ніч, але нескінченні, Такі всі зморочілі, такі нескінченні. Гріха ніч, і ніч миру, і ніч спокусіння, Ніч бід страшних і суму, важкого гоніння. Ті ночі на нас сильно і важко готуються, Щоб всіх нас сокрушити навіки, гуртуються, Зненацька налетіти на нас і здолати, Покрити хочуть тьмою і зло учиняти. Не залишай нас, Христе, наш добрий дозорче, Пробудь із нами завше, захиснику-творче. Зусібіч нас, пребідних, пітьма огортає, Вже сила немощіє і міць пропадає. Любов зникла у людях, злоба виростає, Всі заздрісні зробились — і це не збуває.

— Ніч гріха, ніч гріха! — казав я, стискуючи голову й забиваючи пальцями вуха, бо звідтіля, де сиділи й бавилися Іоанн Москівський і моя жінка, почувся стогін і голос:

— Що ти робиш, що ти робиш? Не треба, не треба!

І якийсь холодний, мерзький сміх чоловічий.

— Ах! Ах! — закричала моя жінка. — Мені боляче!..

— То й добре, що боляче! — вигукнув чоловічий голос. — Бо хтось повинен зробити тебе жінкою! Баба бабу жінкою не зробить!