Читать «Початок жаху» онлайн - страница 11
Валерій Шевчук
— Заважкою роботою наділив тебе отець Георгій, — буркнув отець Іларіон. — Зайди до мене після вечірні.
— Мене на ніч зачиняють, — сказав я.
— Чому? — здивувався ігумен, він тільки недавно приїхав із Києва і таки нічого про мене не знав.
— Бо кілька разів хотів із монастиря піти.
— Втекти?
— Ні, ваша превелебносте, тікають потайки, я ж ішов із монастиря не ховаючись.
Ігумен озирнув мене пильно, очевидно, запідозрив, чи несповна я розуму. Але був мудрий, знав я це із alma mater.
— Гаразд, — сказав, — поговоримо. Накажу, щоб на ніч не зачиняли. Ти ж пробував покинути монастир не вночі?
— Удень, — сказав я смиренно. — На очах в усіх.
— Задумавшись?
— Так, ваша превелебносте. Маю такий гріх.
У цей час із дверей викотився пекар, він весь розцвівся, кланявся і якось бочком підступав до його превелебності, щоб поцілувати йому руку. Наблизившись до мене, раптом озвірився і, хоч раніше казав мені «ви», перейшов на непошанівне «ти».
— Принеси дров! І побільше! — і відразу перелив свій голос на улесливий: — Яке маю щастя бачити вашу превелебність! З приїздечком, з прибуттячком! Цмок! Цмок! — він підхлібно цмакав ігуменову руку, і я побачив, що по тонкому обличчю отця ректора київських шкіл та ігумена монастиря пробігла тінь обридження.
Я присів навпочіпки й почав накладати на руку дрова. Згори почув спокійний, але владний голос його превелебності:
— Щоб ти мені до отця Михайла з неповагою не ставився. До речі, від завтра він буде відставлений од роботи в тебе, а тобі надішлю іншого помічника. Чи ти його зачиняєш на ніч у келії?
— Отець келар, ваша велебносте, — схилився пекар, — ключі мені поки що не ввіряли.
— Перекажеш отцеві келарю, що я велів панотця Михайла на ніч не зачиняти, — він величаво поплив далі, а я, зводячись із оберемком дров, побачив, що пекар трохи здивовано дивиться йому вслід. Потім повернувся до мене, і ми зустрілися поглядами.
— Чого став? — крикнув він брутально. — Давай мені дров! І побільше!
Того дня він начебто сказився, не давав мені й хвильки спочити, ганяв від дров до діжі, а від діжі до збирання трісок, знову посилав по дрова, змусив вичистити закопчені дека, на яких пікся хліб і які лежали в нього без діла, — я мовчки, покірно і справно все виконував, а це його, здається, ще більше сердило. Ввечері ж, коли я роботу кінчав, зирнув на мене баньками, побитими червоними прожилками, і спитав, розсовуючи губи:
— А що, панотче, скаржитимешся на мене за непошановне ставлення?
— Ніколи ні на кого не скаржився, — мовив я спокійно. — Окрім того, перебуваю в покуті.
— Отож! — сказав він задоволено. — Хоч ти й причмелений трохи, але робітник добрий. Шкода, що тебе від мене забирають. До речі, ще не розказав мені, що там вичворяв з білими головами — за це ж тебе забили в заліза? Ну-ну, — застеріг він, побачивши, що я хочу щось сказати, — в заліза, панотче, даремно не забивають. М’ать, немало обірвав подолів, га? — він зареготав.
Я подивився на нього спокійно і сказав словами апостола Петра, мовленими римлянам.
— Коли Божа правда через мою неправду збільшилася на славу йому, пощо судити ще й мене як грішника?