Читать «Київ.ua» онлайн - страница 8

Пішов би кудись із приятелями, так вони ж на правах знайомих одразу почнуть у душу лізти, про Льону питати… Зустрівся б із малознайомими, так от Ліка-психологиня не погодилася. Чому не попередив? Заздалегідь не запросив? Тільки завтра, сьогодні ніяк не вийде. Аж уявив, як вона дивиться своїми сірими розумними очима з-під бутафорських (для солідності) окулярів і – чи з докором, чи наперед вибачаючи – промовляє, красиво округлюючи рот…

Чого не попередив? Бо не знав, що Льона піде, хоча вона й попереджала, але весь час думав, що це більше для пози, для такої собі жіночої показухи… От вона, до речі, ніколи йому не відмовляла, швидко збиралась і йшла, куди треба. А тут, бачте, заздалегідь не попередив!

Справді, чого в Льони не забереш, то це життєрадісної готовності до пригод, якоїсь дитячої відкритості чи цікавості, а чи, може, постійного інтересу до нового, невідомого? Це всіх приваблювало до неї. І його привабили: щира усмішка, якась наївна безпосередність, цей її безтурботний сміх…

Але потім, потім він зрозумів, що це – не ексклюзив, що це не лише для нього, не винятково для нього і виникло не внаслідок закоханості, очманіння від його очей, його постаті (хоч, може, він і підсилив це в мільйони разів). Зрозумів, що просто вона така є. Усвідомив, що вона сміятиметься і сяятиме в будь-якому товаристві, із будь-ким більш-менш цікавим і дотепним, спілкуватиметься (як це вона називала? «на мистецькі теми»), дослухатиметься й вбиратиме в себе.

Тоді, так, саме після таких його невтішних висновків, і виникло вперше це бажання – зробити їй боляче, щоби перестала всміхатися, щоб не лунав оцей її запальний позитивний сміх! Щоб сиділа вдома і плакала! Щоб ні до кого (саме так), ні до кого не наважувалася всміхатися цією своєю голлівудською усмішкою!

Але в неї був ресурс… Невичерпний ресурс оптимізму. Переплакавши, помирившись і перекрутившись декілька днів, вона знову заводила платівку своєї життєствердності, і знову вже всі дзвонили, писали, заходили, запрошували на хрестини й весілля, на дні народження й обмивання премій, на відзначення здобуття наукових звань і захист дисертацій, на прем’єрні вистави й персональні виставки, на дитячі свята й поминки. Цьому переліку кінця-краю не було. А він? Яке в цьому було його місце? І чи мало це взагалі визначатися якимось місцем, обраховуватись у сантиметрах її душі, якщо він, саме він відтоді, як вона погодилася стати його дружиною, мусив стати всім її світом? Для чого їй був потрібен іще хтось, якщо існував він, її чоловік, її діти, її родина? Оця проста й зрозуміла для нього істина життя (так, зрештою, жили його мати й баба по матері, і баба по батькові, і старша сестра) була недоступна для неї, наче вища математика! І що йому було робити? Дозволяти їй ходити туди, куди йому самому ходити геть не хотілося?…