Читать «Зозулята зими» онлайн - страница 166
Дара Корній
— Єво… — я маю обов’язково роз’яснити сестрі, що Руслана — не моя дівчина, ніколи нею не була і навряд чи колись схоче закохатися в такого довбня, як я. Пояснювати це сестрі?
— Єво, пробач мені.
— За що? — її здивування таке щире, що на мить ранить болючіше, ніж відверта образа.
— За все пробач: що не зміг захистити, що сидів тоді біля реанімації, і не за тебе молився, а думав, як помститися покидьку, бо чомусь певен був, що ти зможеш видряпатися. Не можна ж так, Господи, із дівчам чистим чинити, за єдину дурницю — на відкуп життя. Євко, я — ідіот, тобто месник, блін… Помстився так по-дурному за тебе, що ще гірше зробив і собі, і всім довкола. Та найболючіше, що мене не було поруч, коли тобі робилося погано, ще там, за життя. Вибач, що була самотньою… що мені було ніколи. Вибач, що любив, але так і не сказав, що ти — найкраща сестра, що… Ти ж через образу на мене не можеш… ну, зовсім піти? Аби спокій отримати врешті? Що маю зробити, аби тобі хоч трохи легше стало, що?!!
Диви-но, думав, що на півслова не спроможуся, а тут ледве зупинився від надміру емоцій. Заткнув пельку майже силоміць: зможе вибачити — хай каже, як спокутувати? А коли — ні, то що? Тоді і не знаю, як далі жити, але слова намарно переводити у такому разі не варто.
— Дурний ти, Олежику, хоч і старший брат. — Сестра зітхає зовсім по-дорослому. Невже дівчата ростуть і тоді, коли ідуть назавжди? Чи я й справді завжди був дурнем, бо не помічав, що вона доросліша, ніж її вважали, і знову й знову лажався, як із тою ж Русланкою? — З чого це ти взяв, що я тебе звинувачую? Невже, насправді так думаєш?! То й добре, що зможемо порозумітися, хоч отак-от. Однак, не тебе я тут бачити хотіла. Не місце тобі тут. Зарано надто… А щодо нас з тобою? То таке: тобі ж теж не завжди медово в житті бувало, а я за своїми малюнками і не помічала цього. Хоч теж тебе дуже люблю. Незважаючи на те, що ти дурень. А до того, що я досі тут, ти не маєш жодного стосунку. То хіба тільки твоя Руслана в силі зрозуміти.
Вона зітхає і рішуче проводить першу лінію, ще одну, ще… Е? Прямокутник? Сестричку потягло ілюструвати підручник із геометрії?
— Що це? — замість запитати про те, яким чином Руслані вдалося передати привиду справжні фарби, питаю перше, що на язик упало. Нащо мені це знати. То не моє, то з галузі чортознавства, а у цьому Арсен експерт — не я. Євка здивовано витріщається на мене, промовисто говорячи: «Що за довбень?»:
— Двері, звісно ж, братику! — і майже розпачливий потиск плечима. Ну як можна таку простісіньку річ не розчовпти?!
— Тобто для нас двері? — Обережно запитую та роблю крок до неї. Чи може людина збожеволіти вже на тому світі, після того як померла? Чи, може, тут у них так прийнято — самому собі робити двері, як вихід? Нічого мудрішого вигадати несила. Однак саму я її нікуди не відпущу! Ні, вже доста, хай терпить охорону!
