Читать «Зозулята зими» онлайн - страница 156

— Хай так, що я в тому списку, хай… Не про це мова. Але таким чином всіх можна ввести до твого списку. І тоді на землі не залишиться взагалі людей. Не сумно буде?

— Добре було б, — злісно відповідає Георгіна-Марина. Її очі яро блищать, я аж перелякано сковтую слину. Тепер зрозуміло, як почувається жертва перед катом із сокирою.

— Добре? Ви кажете — добре? — Це знову Арсен. Дивно, хлопи зовсім різні, але в цю мить чимось схожі. — Добре… — наче не дочув і уточнює, бо вважає відповідь безглуздою. — А діти? Якого ти їх приплела до цієї історії, жінко! Яке ти маєш право вершити правосуддя? — Той, кого Георгіна назвала Арсеном, просто вже не може спинитися. Він махає аркушем паперу. — Ледь не півміста за якихось два місяці вибито. Добре, багаті комусь дорогу перейшли, але ж б’ють і тих, хто поруч! Чи не занадто це? Тільки Бог може вирішувати кому жити, а кому ні!

Після цих слів Марина розпливається просто в приголомшиво-страшній посмішці:

— Бог. А я і є Бог. Не віриш? Я мусила ним стати. Бо хто він такий насправді, той ваш сліпий та німий Бог, який дозволяє так легко злу заходити до вас у хату, до вас у душу?

Частина сьома

Anguis in herba

Олег

Настільки все паскудно, що думав — гірше вже не може бути. Наче хтось з потворним почуттям гумору знічев’я взявся зав’язувати вузлики на моїй, і так не дуже веселій, долі… Скільки я не спав? Добу, дві? Три… Бо ніби молоточок стукає в голові, тільки-но вона торкається подушки. Тіло ж вимагає спочинку. «Нінель мертва? Нінель мертва!» Не думав, що мене аж так зачепить. Наче ж викинув її з голови, майже переконав себе — назавжди. Та наркомани, очевидно, колишніми не бувають… Вона — мій наркотик, і я — нінелезалежний. Був? Щоразу закриваючи очі, силуюся пригадати її обличчя. Свідомість гарно жартує наді мною. Замість обличчя тільки запах — запах справжньої жінки. Так пахне кохання? Так пахло кохання? Коли вона зраджувала, коли назавжди йшла до іншого, коли поверталася ненадовго, коли…

Осмикую себе. Не продовжуй. Все в минулому. Вона мертва. І потвора, яка її убила, зараз поряд, у цій кімнаті.

Арсен з Русланою стоять поруч, тримаються за руки… От тобі й мала! Не послухала — ні розумних порад, ні картань. Зробила так, як мала зробити. Такі не чують розуму. Такі слухаються серця. Арсен — виродок, за плечима стільки всього і брудного, і по коліна залитого кров’ю ворогів. Коли побачив цих двох разом, її та Арсена, то чомусь не дуже здивувався. Щось таке те мале горе могло витворити. Але Арсен? Хіба вона для нього? Як доба: темна ніч та білий день, частинки одного цілого? Звідкись наперед знаю — він не стане її ображати, відчуває вилупок, що вона з тих небагатьох дівчат, котрі вміють по-справжньому кохати.

Зрештою, я не дозволю. Стану його тінню і пильнуватиму. Кохання? Омана, а чи насправді воно є? «Ех, що ти знаєш про кохання, друже? Що?» Голосить моя совість. Ти ба, ще жива. Здається стовідсотково переконав себе, що вона вкатруплена, давно сконала. А бачиш, як мало треба, щоб її оживити. Горнець живої води… Кохання? Тьху. «Слухай, заразо! — відповідаю. — Чи взагалі воно існує, те кохання? Невже прив’язаність до когось і є ним?» Існує-не існує. Ти ба! Заговорюю зуби власній совісті. Ліпше б я впав із того будинку і розбився замість Нінелі. Яка користь від мене? Роблю все на автоматі зараз. Якби не Арсен, чи взагалі Іринку вдалося б урятувати? Навіть не Арсен, Руська. То вона на Іренею вивела, виходить, інколи корисно чути неіснуючі голоси. Іренея? Її не шкода, зовсім не шкода… Червоний зашморг на шиї так їй пасував, гарно виглядав разом з печаттю болю та страху на обличчі. Такий вигляд має смерть.