Читать «Зозулята зими» онлайн - страница 151

Звісно, однак, якщо вважати, що у двадцять років розуму у неї мов у десятилітньої, то ні.

— А скільки її часу немає? Коли вона у вас зникла?

Ну, дві доби. А може, й більше, я знаю хіба.

— Тоді не морочте голову, дамочко. Ваша родичка десь завіялася з коханцем, телефон вимкнула, щоб такі як ви не набридали. І ми її розуміємо, дамочко, бо ви як чиряк на дупі. Ідіть з богом. У нас тут он убивства, зґвалтування, крадіжки та нещасні випадки, а ви з фігнею усякою пхаєтеся.

І що тут скажеш? Інка он вчора обійшла всі лікарні, трупарні та притулки для безхатченків. Глухо теж. Якийсь неприємний вужик заповзає в голову і настирливо шепоче: «Тетясю, — говорить, сволоч, голосом Руськи, — а коли мене не знайдете, що робити будете?» На середині міста! Дістало все.

Сьогодні вранці прокинулася і, врешті, зрозуміла, що в отій всій, наче типово дурній ситуації є найбільш реальним. Поділилася з Інкою, а з ким іще? Не з тіткою ж. Ця після перемерзу, коли й приходить до тями, то щоб попити та поїсти і знову впадає в сплячку. Як ведмедиця. Повторюю ще раз своє припущення. Інка нашорошується:

— Тань, той, — коли вона налякана або схвильована, то я — Таня. — Ти впевнена, що вона саме там, а не впхалася ще в якусь халепу?

І так щиро запитує… (Ну що вони всі, і в тому числі я, знайшли в тому малому вредному пуцьвірку — одні неприємності від неї!) Інна зазирає в очі, хапає за руку. Різко висмикую свою, наче боюся обпектися чи забруднитися. Але тій, схоже, навіть діла немає до такої моєї реакції, вона просто хвилюється. Злить мене її реакція. От уже ж вміє собі мала знаходити друзів. І страшку не побажаєш мати за приятельку упирку, тобто віддану упирку.

Надто гостро відповідаю:

— Інно, дай ся на стримання! Впевнена? Я ні в чому не впевнена. Хіба тут, в оцьому дурдомі, у чомусь чи у комусь можна бути впевненому? Ти на тітку подивися? Хіба вона нормальна? — Гепаю щосили рукою по столу, аж горня перевертається та витікає з нього недопитий чай. Та Інка продовжує дивитися на мене очікувально, наче каже — ти докази мені давай, а не якісь там емоційні сплески. — Руська, мала зараза, точно в це влізла. Щоб його, поклик душі у неї. Всіх не врятуєш, і чому саме вона має це робити? Ніби сильніших і достойніших мало?

Схоплююся з місця. Відкриваю верхню шухляду кухонного столу. Дістаю з неї той клятий малюнок з будинком і двома дітлахами на передньому плані. На звороті підпис — «Зозулята зими».

— А це, по-твоєму, що? Це — доказ від Руслани. Мені вона цей малюнок показувала.

Інка перелякано вихоплює його з моїх рук.

— Крейзі шет!

— Точно. Дідько. А найгірше те, що я знаю цей будинок. І знаю його мешканців. Я там була.

— Ку-ул?! Зашибісь тобто. — Іронія і недовіра в очах Інки враз змінюються щирим здивуванням та навіть проблисками поваги. — Була? І будинок тебе випустив?

Ага. Справжній кул! І їй знайомий той будинок? Кидаю сердито:

— І впустив, і випустив, і до божевільні я не втрапила. Бачиш — жива, але… Знайомство з його господинею мені, крім лиха та неприємностей, нічого не дало.

Напружую всю силу волі, щоб не чортихнутися. Чортівні і так забагато довкола. Інка продовжує питально дивитися на мене, типу, розповідай, бо зараз ми з тобою, Тетяно, і так в одній команді, як не крути. З цього лайна нам вибиратися разом, і кожна дурниця має значення. І я розповідаю, правда, досить поверхово, про свій досвід спілкування з моєю колишньою вчителькою англійської Георгіною Іпатіївною, про будинок, змовчую про некромантію. Просто кажу, що після року навчання мене батьки знову забрали жити до себе. Інка, звісно не зовсім усьому вірить, але робить поправку, що, може, я й не все сказала, але найвагоміше все ж не приховую. Натомість випалює: