Читать «Зозулята зими» онлайн - страница 129
Дара Корній
Попереду — аварія. Вантажівка конкретно вписалася у дерево на узбіччі. Шкода дерева — гарний дуб був, міцний. Водія-ідіота шкода менше. Бо живий залишився, он, щось белькотить дорожньому патрулю. Дорога ж щільно вкрита якоюсь липкою гидотою. Чекати поки
— Розвертайся, Дмитре. Давай назад, до роздоріжжя і на ґрунтівку…
Хлопець мовчки киває. На обличчі задоволення від того, що може перетнути подвійну смугу на очах даївців і навіть на штрафі зекономити.
— Перепрошую, усе гаразд? — неголосно запитує Анастасія Павлівна. Таким тоном у світському товаристві роблять зауваження про погоду. А от тонкі музикальні пальці на мить сильно, ледь не до болю стискають ремінець стильної торбинки. Розумна кубіта. Якби комусь пощастило затягти мене у загс й ощасливити спадкоємицею, то не заперечував би проти такої няньки чи бодай вчительки для доньки.
Міг би просто заспокійливо посміхнутися їй в дзеркальце заднього виду. Але натомість напівобертаюсь й якомога привітніше киваю:
— Перепрошувати нема за що. Принаймні, поки що усе під контролем. Правда ж, Дмитре? Й обережніше: гальмо і педаль газу плутати не варто. Камікадзе із тебе ніякий…
Останнє звучить вже не так непривітно. Я не садист, аби посміхатися тому, кому несподівано приставляю до боку гостро заточений ніж.
* * *
Хлопець судомно гикає. Повертає голову у мій бік. Очі майже чорні від розширених зіниць, і в них навіть не ненависть, а чистий, без домішок, страх. Відчуваю легке розчарування: оце такі супротивники пішли… Той же Сергій у такій ситуації рвонув би кермо убік, розсудивши, що ніж — не пістолет: вогнепальною зброєю або лякають, або наносять смертельну рану. А ніж, який повільно розрізає товсту зимову одежину — то більше засіб виховання, отже, поки що потрібен живим. Але Сергій би й не підписався на викрадення дитини ніколи. Покидьок він першосортний, але із власним, досить дивним кодексом честі. Не те, що цей дрібний гнидик.
— Зупиняй на узбіччі, таваріщь, і то філігранно.
Дмитро слухняно пригальмовує. Але навіть на горде мовчання його не вистачає.
— Все одно здохнеш, суко! І не відразу! Ще тобі всі знущання пригадають і те, що з вовчими білетами вигнали! Вони ще трохи почекають там, попереду — і поїдуть у цьому напрямку: тут особливого вибору між дорогами немає: як не головна, то ця! Не встигнеш дотягти дівчисько до охорони чи до ментів, а пси твої зараз далеко! Ще пожалкуєш, Васю-паскуднику, що такий здогадливий!
Без замаху б’ю по губах. До крові. Додаю під дих, але поки упівсили. Нема чого надто дебоширити при дитині. Хай скаже спасибі, що насправді я повівся як останній дурень, випустивши з уваги очевидні речі. Не збагнув, що крім Удови за нами можуть полювати паралельно й інші. Ось про цих «інших» Дмитро зараз мені й розповість, тому й щелепу поки ламати не стану. Важливо інше. Добре, що Ірина, якщо і в шоці, то в мовчазному, без рюмсання. До того ж здорова, ногами сама перебирати зможе, не на руках тягти.
