Читать «Ностальгiя» онлайн - страница 115

ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР ОБ’ЄДНАННЯ

Л. Я. КОЖЕВНИК

Микола пришвидшив крок, ніби боявся, що двері зараз відчиняться, його покличуть і стануть пояснювати, яким повинен бути сучасний кіногерой. Він майже побіг і вже на східцях мало не збив із ніг Білоножка.

— Приві-і-іт! — зрадів Білоножко і трохи не кинувся Миколі на шию. — Де ти пропав?

— Стажувався у Голлівуді.

— «Десятка»! — Його манюні випуклі очиці світилися, як лампочки кишенькового ліхтарика. — Написав?

— Написав.

— А я вже боявся, що ти запізнишся. Шукав тебе, дзвонив у видавництво…

— До Луки Лукича? — зіронізував Микола.

— О, та ти ще нічого не знаєш! Лука Лукич пішов угору, тепер, він знаєш аж де? — Білоножко ще дужче випнув очиці й пустив їх під лоба.

— А Кожевник? Як могло статися, що й досі не пішов на підвищення ваш Кожевник? Такий вільнодум, і раптом засидівся.

— Ще піде. Льоня сміливий хлопець.

— Звичайно, мусиш бути сміливим, коли цього вимагають згори. Сміливість зі страху, еге? Найлегше мінятися бюрократові і лицеміру. Хіба ні?

— Хай, — махнув рукою Білоножко. — Аби не заважали працювати. Тепер можна дихнути. У мене он вийшов новий фільм, який раніше б… Ти не бачив?..

— У співавторстві?

— Так, але фільм гострий, раніше б…

— Вибач, — сказав Микола, — мушу бігти. Там унизу чекає малий.

Він рушив униз, потім нараз зупинився й спитав:

— А як Іван Васильович?

— Який Іван Васильович? — не зрозумів Білоножко.

— Миколайчук. Зняв новий фільм?

— А-а-а… Ні. — Білоножко похитав маленькою голівкою. — І вже не зніме.

— Чому?

— Хворий Іван. Невиліковно.

— Як? — похолов Микола.

— Так… Помирає Іван.

— Що ти верзеш? Ти!.. Дрантя.

— Це правда, — не образився Білоножко. — Він у лікарні. Але… надії нема. Помирає Іван.

Миколі забило подих. Вийшов надвір, хотів набрати повітря й не зміг — повітря не було. Він задихався.

Ступив крок, другий, і земля під ним драглисто схитнулася, він теж похитнувся й відчув, як ноги вгрузають у тряске болото — по кісточки, по коліна, до пояса… Уже несила іти, зараз він задихнеться, багно поглине його з головою. Брехня, брехня, це все брехня, — казав він собі, проте все глибше й глибше грузнув у драглі, трясовина засмоктувала його по груди, по шию, і ні за що було вхопитися, тільки очима чіплявся за дерева Довженкового саду, який і не цвів зовсім, а сивів під попелом першого снігу; щось безмежно велике згоріло у небесах, бо сивий той попіл сипав і сипав на землю.

В останню мить Микола потягся рукою до яблуні, хоч бачив, що ні, не дотягнутись йому до найнижчої гілочки, це все, трясовина проковтне тут його навіки, та раптом маленька тепла долонька вхопила його за руку, вхопила й тримала з усіх сил — тату, тату! — і тоді він відчув, як ноги торкнулися тверді, відчув під собою камінь, і губи його, що вже взялись вугляною смагою, прошепотіли:

— От камінь… От камінь… Бисть во главу угла.

Примітки

1

Ходімо, синку (вірм.).

2

Вислів дружньої приязні, дослівно: я заберу твій біль (вірм.).

3

Перевертні (вірм.).

4

Ахпер — брате, поширене вірменське звертання.