Читать «Ностальгiя» онлайн - страница 114

Серед юрмищ і метушні вокзал упізнав знайомого чоловіка з хлопчиком і вирізнив з гамору його тихий голос:

— Здрастуй, Вокзале. Як ся маєш, як тобі цей сніжок?

— Він легкий і теплий, як лебединий пух.

— Ти не забув мене?

— Ні. Я все пам’ятаю.

— Вокзале — моє ти пристанище, берег і гавань, де в базарнім азарті сплелися жовте, зелене і голубе.

І скільки б тебе не били ногами, Все одно я люблю і цілую тебе. В цьому шумі і гаморі поїздів Щось прощальне, пекуче, як дзвін. Сльозою в вікні розпливається Син, І більше до Неї не вернеться Він. До тебе з чемоданами, квітами — як на перше побачення, До тебе — дощами траурних телеграм. Ти приймаєш мене, як безбатченка, Вокзале, пробач, що я ніч в тебе вкрав. Ти стоїш, кам’яний, із сумними очима таксі, Ти вдивляєшся в світ, в кілометри розлук. І самотність твоя, як на рану сіль, Пече мене жалем твоїх прозорих рук.

На зупинці таксі чоловік із хлопчиком стали в чергу. Малий відійшов убік, знайшов смужку незатоптаного снігу і пальчиком намалював сонце.

— Тепер снігові тепліше, — сказав він.

Чоловік усміхнувся. Він згадав, як багато років тому стояв на одній із тихих вуличок у центрі Єревана і спостерігав за маленьким хлопчиком, що крейдою малював на тротуарі сонце. Поруч зупинився старий з великою сивою головою. Він зачудовано дивився на крейдяне коло з рисочками променів, потім прошепотів:

— Найбільше диво у світі — це сонце. Найбільший художник — дитина.

То був Мартірос Сар’ян.

Микола з Петрусем сіли в машину.

— Куди? — спитав таксист.

— Спершу на Брест-Литовський, до кіностудії.

Машина покотила на Саксаганського, потім виїхала на майдан Перемоги, і Петрусь упізнав кулясту будівлю.

— Цирк! Цирк! — вигукнув він.

Цей молодий водій був меломаном — увімкнув магнітофон і мовчки слухав скандинавів, які експортували світові англомовні пісеньки про кохання і гроші. Зараз вони були в ціні, ці зворушливі, професійно зроблені пісеньки.

— Зоопарк! Зоопарк! — знов закричав малий.

Невдовзі машина зупинилася біля студійної прохідної.

— Хіба це наш дім? — спитав Петрусь.

— Ні, мені треба сюди зайти.

— Я з тобою.

Микола взяв білу течку і рушив до прохідної разом з Петрусем. Дорогу їм перепинив вахтер.

— Вам куди?

Зараз почнеться: документи, дзвінки, пояснення, перепустка… Сказати, що до Олександра Петровича? «Якого?» — спитає він. «Довженка, — відповім я. — Того, що пошкодував кілька метрів плівки для вождя, того Довженка, що просив у Києві одну-єдину кімнатку з віконцем на Дніпро, але не допросився».

Микола сказав інакше:

— Мушу негайно віддати цей рукопис. І зразу вийду, он чекає машина.

Таксі біля прохідної справило враження.

— Пройдіть, — сказав вахтер.

Довженків сад. Стояв у першому сніжку, немов у цвіту.

Вони перетнули просторе подвір’я, Микола сказав:

— Ти тут погуляй хвилину, я зараз вийду.

Він піднявся на третій поверх, пройшов довгим темним коридором і завернув до канцелярії. Зареєстрував сценарій, лишив його і швидко пішов назад, мимоволі кинувши оком на знайомі двері і знайому табличку на них: