Читать «У них щось негаразд з головою у тих росіян...» онлайн - страница 11
Анна-Лєна Лаурен
Сам Соловйов з неприхованим задоволенням уриває своїх гостей короткими лекціями на тему, що
Головне — говорити, не замовкаючи, не сподіватися, що хтось добровільно надасть тобі слово. Мовчазну людину в Росії вважають не загадковою чи схильною до філософування, а диваком, трохи несповна розуму. З фінськими уявленнями — розтуляти рота тільки тоді, якщо ти маєш, що сказати, — нічого не досягнеш.
Усе це я дуже добре засвоїла ще до свого російського телевізійного дебюту, тож зі шкіри пнуся, щоб сказати за час програми якнайбільше. Звісно, я ніякий не експерт у питаннях фінляндської пенсійної системи чи в питаннях, які стосуються пам'ятників полеглим воїнам, але яке це має значення! Я тараторю, аж дим куриться! І хоча мене уривають і перебивають, я так-сяк, видно, даю собі раду, бо вже за кілька тижнів мені знову телефонують і запрошують до участі в тій же програмі.
Інша річ, якої треба навчитися в Москві, як найспритніше обійти чергу. Черги тут всюди. Щоб не простояти весь день, треба збагнути, як вони функціонують.
Найпростіший спосіб — залагодити свої справи через, скажімо, туристичне бюро або ж посередника, який за окрему плату постоїть у черзі замість тебе. Я, зазвичай, замовляю квитки на потяг у туристичній агенції. Це трохи дорожче, але я плачу за зручність: квитки доставляють до мого помешкання. Така ж схема працює і з квитками в театр чи оперу, хоча нагальної потреби в цьому немає, бо в Москві на кожному кроці можна побачити кіоски з написом
Та бувають ситуації, коли доводиться самому відстояти чергу. Якось мені треба було зареєструвати для участі в великій міжнародній виставці собак тітчиного далматинця. Тітка останньої миті вирішила взяти участь у виставці. Тож останнього реєстраційного дня по обіді я подалася до кінологічного клубу.
У клубі не було де яблуку впасти. У самому кінці коридору виднілися замкнені двері — за тими дверима проводилася реєстрація. Черги розгледіти мені не вдалося, але це лиш означало, що люди стоять у черзі на російський манер — тримають за собою місце. Моє місце, звісно, останнє...
За сорок хвилин чекання двері відчинилися й зачинилися тільки двічі. За годину прямий радіоефір, я могла на нього спізнитися. Альтернатива — плюнути на собачу виставку.
І тоді я — морду клином! — рушила твердим кроком до дверей, відчинила, підійшла до тітки за столом і зареєструвала далматинця. Ніхто й слова мені не сказав. У деяких випадках допомагає лише виняткова нахабність. Але при цьому має панувати суцільний хаос, щоб ніхто в черзі не помітив, який ти зух, і не з'їв тебе живцем...