Читать «У них щось негаразд з головою у тих росіян...» онлайн - страница 11

Анна-Лєна Лаурен

Сам Соловйов з неприхованим задоволенням уриває своїх гостей короткими лекціями на тему, що він думає з приводу проблеми, яка обговорюється. Для мене незбагненно, навіщо ведучий програми краде час запрошених людей, щоб розпатякувати про те, у чому експерт не він, а його гості. Мені це незрозуміло, але що з мене взяти — я ж тупа фінка... Єдиний вихід для гостей — самим урвати Соловйова, щоб взяти слово.

Головне — говорити, не замовкаючи, не сподіватися, що хтось добровільно надасть тобі слово. Мовчазну людину в Росії вважають не загадковою чи схильною до філософування, а диваком, трохи несповна розуму. З фінськими уявленнями — розтуляти рота тільки тоді, якщо ти маєш, що сказати, — нічого не досягнеш.

Усе це я дуже добре засвоїла ще до свого російського телевізійного дебюту, тож зі шкіри пнуся, щоб сказати за час програми якнайбільше. Звісно, я ніякий не експерт у питаннях фінляндської пенсійної системи чи в питаннях, які стосуються пам'ятників полеглим воїнам, але яке це має значення! Я тараторю, аж дим куриться! І хоча мене уривають і перебивають, я так-сяк, видно, даю собі раду, бо вже за кілька тижнів мені знову телефонують і запрошують до участі в тій же програмі.

Інша річ, якої треба навчитися в Москві, як найспритніше обійти чергу. Черги тут всюди. Щоб не простояти весь день, треба збагнути, як вони функціонують.

Найпростіший спосіб — залагодити свої справи через, скажімо, туристичне бюро або ж посередника, який за окрему плату постоїть у черзі замість тебе. Я, зазвичай, замовляю квитки на потяг у туристичній агенції. Це трохи дорожче, але я плачу за зручність: квитки доставляють до мого помешкання. Така ж схема працює і з квитками в театр чи оперу, хоча нагальної потреби в цьому немає, бо в Москві на кожному кроці можна побачити кіоски з написом

Театральна каса. Завдяки цій чудовій системі, завжди й в будь-якому кінці міста можна довідатися, які йдуть театральні чи циркові вистави; часто — від дуже обізнаного персоналу. Ще й купити квитки. Неймовірно зручно. Звісно, схожа система може функціонувати тільки в такій країні, як Росія, де зацікавлення культурою настільки велике, що вигідно понаставляти кіосків по всьому місту.

Та бувають ситуації, коли доводиться самому відстояти чергу. Якось мені треба було зареєструвати для участі в великій міжнародній виставці собак тітчиного далматинця. Тітка останньої миті вирішила взяти участь у виставці. Тож останнього реєстраційного дня по обіді я подалася до кінологічного клубу.

У клубі не було де яблуку впасти. У самому кінці коридору виднілися замкнені двері — за тими дверима проводилася реєстрація. Черги розгледіти мені не вдалося, але це лиш означало, що люди стоять у черзі на російський манер — тримають за собою місце. Моє місце, звісно, останнє...

За сорок хвилин чекання двері відчинилися й зачинилися тільки двічі. За годину прямий радіоефір, я могла на нього спізнитися. Альтернатива — плюнути на собачу виставку.

І тоді я — морду клином! — рушила твердим кроком до дверей, відчинила, підійшла до тітки за столом і зареєструвала далматинця. Ніхто й слова мені не сказав. У деяких випадках допомагає лише виняткова нахабність. Але при цьому має панувати суцільний хаос, щоб ніхто в черзі не помітив, який ти зух, і не з'їв тебе живцем...