Читать «Замість крові» онлайн - страница 6

Набагато важливішим є те, що, кінчаючи (й саме у мить воістину сатанинського удару грому та блискавки), «цей містер Ей» несамовито заволав: «Джанніс! А-а-а! О-о-о! Зелена Фея Джанніс! У-уу, с-сука, я кінчаю!» І наступного дня дівчина (ця курвотна маґнетична почвара) прийшла на толоку такою собі «цнотливицею з опущеними віями» (цілковито, до речі, тверезою), в довгій чорній сукні венесуельської відьми, й на всі привітальні вигуки тихо відповіла: «Хай! Я - Джанніс». Всі зраділи так, як радіють завжди ці, в принципі, глибоко байдужі до всього гіпі (не хіпстери, ні… ті були на покоління чи два старшими, але не меншими від того пофіґістами). Алкогольно-наркотична орґія-движняк- движуха з цього приводу тривала три доби, як, утім, тривала б і без жодного приводу, бо саме «наклюнувся спонсор» - папік, досить вагомий в сенсі фінансування масового відчепірювання без лівих наїздів та психологічного клінчу в стилі «а вот отчєґо ето у вас дєвушкі такіє абодранниє, а у вас пачіму воласи длінниє, а что ето за фіґня у вас на руках і что ана значіт» etc, etc.

Я хотів розповісти про намір Джанніс, про її напівсвідоме (й від того чисте, геніяльне) володіння побутовою магією ситуацій, - цим павутинням, цим сноподібним плетенням реальностей власного життя й життя всіх, хто випадково в ці тенета потрапив… Джанніс була справжньою «музією», справжнісінькою (як на мене) «куріозою». Але настільки була видатною та триденна діонісія, що я просто не можу не згадати про неї детальніше, тим більше, що, наскільки я міг тоді відчувати, а зараз можу судити, намір Джанніс вже тоді почав потроху випускати свої кігтики, хоча вона ще не опанувала володіння ним так віртуозно…

Я забув назвати себе. Але поруч із Джанніс це - природно.

Навіть давно вже не поруч із Джанніс, це - все ще - природно. Дред. Мене звали на толоці Дред. Зрозуміло, через мою «зачіску» (якщо не користатися сленґом. Але сленґом не так просто не користатися…) Важко собі уявити зараз мене з хайром до пояса, заплетеним у дреди - наполовину справжні, растаманські, як у Боба в марлі, наполовину - обкручені кольоровими нитками муліне… Це досить тупо, але справжні поганяла не вибирають, так само, як ім’я при народженні. Поганяло тобі дають, воно чіпляється… і все. Так само, як з іменем: «шо нє рожа - то Сєрьожа», й тут раптом який-небудь Артур чи Климентій - поруч із Джаґером (справді схожим на старого Міка толкієністом), Моррісоном (справді схожим на Джима малолітнім недоумком, який амбулаторно підживлюється на дурці колесами й навіть не може вивчити текст «People are strangers…» й так далі), Сашою ДДТ (не схожим на Шевчука), Мерилін (не схожою ані на Монро, ані на Менсона), Обломістом, Крокодилом (перший паросток київських планових пушерів, крокодил від трави зелений ботанік), Ґаммі, Свєтою Ґрінпіс, Роні, Шизґарою, Пропелером, Фрекен Снорк (викапаною Фрекен Снорк, яка всюди стромляє носа), Сталкером, Ричардом, Ведмедицею Кайя (попри однозначність звучання, поганяло насправді походить від назви нічниці Arctia caja L. з сімейства Arctiidae), Півлітром, Точкою, Горлумом, Джоном, чи, скажімо, Елічкою Карамелічкою (натурально її хочеться обсмоктати, як цукерку), або Астралом (Астральським) й Коста Генератором, з’являються такі зарозуміло високочолі персоналії, як Фріда фон Ґайєр або Пауль Клей, або Адельфа Ізотерійська, або взагалі Дорзоманки, Фіґлі Міґлі чи Ширка й Виборка (останні три поганяла - для пари шизонутих людей, які свою нерозлучність довели майже до стану сіамських близнюків). Отже, я був Дред. Так само була й Раста.