Читать «Замість крові» онлайн - страница 47

Я востаннє дивився на репродукцію автопортрета Джанніс, а репродукція автопортрета Джанніс мовчки дивилася на мене своїми божевільним застиглими зіницями обковбашеного лемура. І раптом, перед тим як остаточно зникнути в коридорі й втратити з поля зору крихітну Джанніс в кінці того коридору, я відчув щось схоже на поштовхи. Вони ледь сягали мене, ніби досить тверді й досить прохолодні повітряні хвилі - скеровані порухи якогось незрозумілого на Землі вітру. Ця безособова й відчужена сила походила від Джанніс, вона добиралася до мене, долаючи простір кімнати, доки я не відчув, що серце моє «віддихалося трохи, та й знову пішло». За серцем - дихання, а з диханням почало повертатися до тіла його самовідчування, а згодом - тепло. Потроху я повертався до стану теплокровної істоти.

Джанніс відійшла й сіла. Взялася за свої записи. А Дюбель дочитував першу частину свого безсмертного творіння.

7. Напад клінічної магії

Щойно я отямився (а так добре було лежати й не рухатися, не помирати!), мозок одразу ж, стрімко набираючи обертів, знову запрацював у своєму патологічному режимі. Ніби нічого й не сталося. «Вона зробила це усвідомлено, - думав я, - навмисне? Чи це був спонтанний порух, неусвідомлена реакція її енергетичного тіла на пікову ситуацію? Чи змогла б вона повторити це будь-коли на чиєсь прохання, за власним бажанням, чи в разі потреби?». Знаючи, що Джанніс ніколи не захоплювалася жодними ритуальними цяцьками й забавками побутової магії а ля папюси, блавацькі усілякі etc й ніколи не належала до категорії піпєточних істеричних «відьом», усіх цих львівських демонічних дєвачок, я схилявся до другого варіанту. Себто її тіло, як це трапляється з нами усіма, знає набагато більше, аніж здатен осягнути й інтерпретувати мозок. Це була непідконтрольна осмисленню та аналізу реакція її тіла. Але це, виявилося, були ще тільки квіточки!

Поки я подумки мастурбував на цю смішну й нікчемну проблему, щось трапилося між Дюбелем та Джанніс. Джанніс весь цей час неодноразово гримала на Дюба, аби той врешті замовк і дав нам спокій. Коли я виринув зі своїх мисленнєвих метань, то побачив на його фейсі вираз побитої собаки, що має пронос: вона сере й сере і ніц не може з тим вдіяти, попри люті побої свого власника. Коли я остаточно повернувся у ситюейшн, у простір кухні, у «тут і зараз», Джанніс вже порпалася в холодильнику, розшукуючи фанфурик з розчином. В цій хаті холодильник так само, як у хаті Ципи, стояв у коридорі. Мене накрило справжнє De Ja Vue. Я достоту відчув усе, що відчувала Джанніс, я ладен заприсягтися, що ці відчуття були цілком тотожні тим, які я пережив колись на флеті Ципи, воліючи навздогінної дози!

- Джанніс, ти впевнена? - спитав я її.

- Угу, - відчуженим голосом озвалася вона.

Оскільки я «з точністю до міліметра» відчував що з нею коїться, бо це був я сам декілька сотень днів тому, то знав: вона не відступиться. Джанніс не вміла штрикатися сама.

Намагатися закликати її до тверезої оцінки ситуації було б цілковитим безглуздям. Тому я сам втер їй другу дозу. Ми звикли безтямно заголювати руку, відкривати цинічно споду її сакральність - рефлекторний порух назустріч краплині ейфорії на кінчику голки. Бульбашки повітря в розчині - всього лише ґарантований фуфел, смерть від одного куба повітря - така ж сама байка, як, повторюю, й підсадка з першої вмазки; я колись (просто заради урізноманітнення методик експериментального суїциду) впаяв собі двадцять кубів повітря; єдине, чим відбувся - два дні рука від ліктю до пахви навпомацки нагадувала хрустку поролонову мочалку - мерзотне відчуття. Я постукав по машинці й підігнав розчин (кастаньєти гральних костей - два кубики викидають дванадцять - струсни баян - пасадобль азарту…). Джанніс рефлекторно, безтямно закасала рукав, закотила, як очі, демонструючи, немов очні білки, білість руки. І я відчув раптом нудотну брутальність цього жесту, приголомшливу неохайність порухів плоті - блискавична, немов ґвинтовий прихід, мить дала мені розуміння того, що вмазка - інтимніша за секс! Ця безсоромність миттєвої незаперечної готовності огидніша за прилюдну дефекацію (хоча до названого моменту я мав цілком по-панківськи здорове ставлення до процесу чужої та своєї дефекації, навіть коли це відбувалося в наметі (подвиг Елама у Планерському), або за кафедрою в нічній університетській аудиторії (подвиг досить відомої зараз людини). Те, як Джанніс підставила мені руку (а як?! як?! хто з нас чинив інакше?! цей жест однаковий в усіх, мов у солдатів легіону смерті! Чи хтось ховався з баяном у шафі, мов той скелет?!)… ніби вона лягла посеред вулиці й по-сучому тупо розсунула ноги! Яка різниця, хто принесе Насолоду… У мене встав, вперся у бляшану джинсову стіну, член, коли я вмазував Джанніс, - у мить, коли пішов контроль; й досяг піку передоргазмової муки на останньому русі поршня, на останній краплі. Я висмикнув голку, але не скінчив.