Читать «Замість крові» онлайн - страница 22
Світлана Поваляєва
Тому, коли спливла ця півторагодинна мить довершеної ейфорії та кришталевого щастя, мені закортіло навздогнатися. Швидкість щастя уповільнилася всього лише на якихось один - два оберти, але для мене цього було більш ніж досить, аби відчути неспокій. Відчути брак кількості ейфорину на одну наносекунду в одному кубічному міліметрі простору. Я схопив баян й знову поліз до холодильника, де на майже незайманих полицях самотіли ковбасні ніштяки й одне яйце. Майк уважно стежив за мною зі свого місця на підлозі перед телевізором. Дверей між кімнатою та коридором не було, а холодильник стояв у передпокої біля вхідних дверей. Майк не кричав, що я, мовляв, «все просовую в одну пику», як це завжди буває серед кінчених джанкі, де кожен намагається спочатку якнайшвидше роздерібанити все, а поза тим заничкувати «кілька крапок». Не є проблемою витягти з вени конаючого в коридорі недоштриканий баян й без вагань втерти його вміст собі, не опікуючись ані тим, що, можливо, витяг цю дозу з вени вже трупа, ані тим, що у цього трупа міг бути СНІД чи гепатит, ані тим, що цей труп міг бути ще не трупом, і йому можна було б мінімально допомогти, врятувавши життя, не менш нікчемне за власне; а заморочуючись винятково тим, щоби такого кидалова не помітили інші шакали й не довелося ділитися! Ми всі неодноразово потрапляли на хати, де кількість шакалів суттєво перевищує наявну кількість ґвинтокубів, й де діє наочний принцип різниці між батлом та баяном. Знаєте, чим пляшка відрізняється від штрикалки? За вашою цивільною прикметою право стояти на столі має тільки повна пляшка - порожні одразу опиняються під столом. Повний баян ховається під столом, а порожні валяються де завгодно…
Майк набрав один кубик, взяв мене за руку й повів на кухню…
- Ага-ага… угу-угу… - мимрить Майк, обережно зондуючи вену, яка зіщулюється, наче автономна жива істота, втискається у кістку, намагається сховатися якнайдалі від невблаганного жала голки.
- А-ааааа… - видихаю я й одразу ж запитую: «Майк, а ти навмисне… ти знав…» - А що я хотів у нього запитати? Мене щось краяло останні кілька сотень років, якась всезагальна параноїдальна недовіра…
- Да да да, імєнно да, і нє патаму шо, а патаму шо… - мимрить Майк…
І стає мені якось не до Майка: вдруге зі мною відбувається та сама прутня, й це уже схоже на тенденцію… чухають ріпу ґвинтові люди… Глузд затинається. Заклякає. Дає драла… Я починаю бачити щось незбагненне, але не очима, а так, ніби все це відбувається у мене в голові:
