Читать «Фізіологія жіночої депресії» онлайн - страница 19

До мого сина приходить бавитися піввулиці. На піввулиці я готую їсти і патроную їх до вечора, аж поки за тими «піввулиці» не приходять роздратовані істеричні матусі і замість подяки за те, що їхнє чадо нарешті хтось погодував гарячим борщем, репетують не своїми голосами, чому я не жену (!) дітей додому. А як же я їх пожену, коли вони не хочуть туди йти. Їм у нас затишно. Вони відчувають, що я – одна з них. Ми – одна компанія, одна душа. Тому і син мені не каже «мамо», а каже «кицю» або «потьку». Бо він і сам до кінця не може збагнути, коли ж це я встигла його народити і виховати. Якась помилка, адже я сама ще така малолітня.

Може, тому мені так ніяково перебувати серед твоїх дорослих друзів. Я зовсім не відповідаю їхнім стандартам, їх уяві про розкішну жінку. А їхні дружини – набундючені, напудрені – взагалі вважають мене пришелепкуватою тільки тому, що я не вмію обмовляти у даний момент відсутніх, не розуміюсь на каратах і автівках, а ті прикраси, які ти мені даруєш, лежать у запорошеному пуделку, а не вилискують на моєму тілі. Ті жінки хочуть, щоб я була така, як вони: читала гламурну «Наталі», а не Андерсена і Гашека, хапаючись від сміху за живіт, щоб я дискутувала з ними про героїв мильних опер, бо вони не знають, хто такий Тарковський чи Грінвей. І казяться від того, що я інша. От і виходить, що ніхто ніколи про мене доброго слова не сказав – і тим не так, і цим не сяк. А ти ніколи мене навіть не захищаєш – махнеш рукою, мовляв, така вже вона в мене є і нічого не вдієш. Ніякої респектабельності, ніякого гонору. Вона просто не усвідомлює, ким є і чи, власне, є…

А що мені усвідомлювати – маленька дитина у зрілому тілі, яка дотепер любить зранку вмикати мультики і якій протягом життя бракує однісінької речі – ласки. Мені деколи здається, що якби мене хтось щиро приголубив, я би віддала все, що маю. Отже, краще щоб цього ніхто не робив, бо це небезпечно для нашого добробуту.