Читать «Чортова пригода» онлайн - страница 3

— А славно там, поза Бугом! Якби-то спроможність! Якби-то кудою схотів, тудою й полетів! Давно б я поза Бугом гуляв. Неспроможність гіркая! А таки я за Буг виберусь!

Треба вам знати, що кум Демко, аби запорошив трохи око, зараз ладиться у мандрівку. Пам’ятаючи таке, я з ним дуже й не змагаюсь, а тільки звичайненько ніби питаю:

— Чи ти бридиш, куме? Оце б ти мав кидати жінку, хазяйствечко?

— А на біса мені та жінка? — одказує. — На біса те хазяйствечко? Одна морока!

Тут Демчиху, мабуть, допекло до щирця, бо аж засичала:

— Авжеж! На біса жінка… Як він розумний, то й сам потягне за Буг, а як ще забере з собою кума Свирида, то буде така пара, що й поза Буг не стидко!

(Се так на мене закида гадючку, а я… наче мені невтямки.)

— Що мені той Буг? — править Демко. — Хіба в бога один Буг? З-за Буга я й далі… кудою схочу, тудою й потягну… Еге, Свириде?

— Тягніть, тягніть на здоров’я! — глузує Демчиха. — Аби Гапка не потягнула когось на розправу…

(Знов гадючку на мене закида, а я знов, ніби мені невтямки.)

А Демко вже заходжується аж у Палестини.

— Чув я, — каже, — за тії Палестини. Оце ж до тих Палестинів і посуну!

І що йому міцніш у голову уступає, то він далі посува. Вже й поза тії Палестини, хвалиться, втопчу стежку, а з-за Палестинів…

— Може, й під лаву, поруч з кумом Свиридом? — перехоплює Демчиха.

(«А Свирид таки тебе не зачепить, гаспидова дочко!» — думаю). Й наче не чув, озиваюсь до Демка:

— Як на мене, куме, то я б зроду не залишив своєї господи…

— У Палестини! — править. — У Палестини! І геть-геть за Палестини!

В голові йому вже добре бринить. Частує: «До тебе, куме, до тебе, Свириде!» — а усе сам спожива… А далі, що було остатнє у пляшці, вижлуктав без чарки, нахильцем… І не вгава: у Палестини! у Палестини!

Мені аж бридко стало…

— Які там, куме, Палестини? — кажу. — Нащо вони нам здались?

— Оце ж несогласний Свирид у Палестини, — знов вв’язується Демчиха. — В Свирида така думка, щоб найперш Панамарчука одвідать…

(Себто шинкаря — тоді у шинку сидів Панамарчук Петро.)

Я знов ніби не чую, а вона таки цокотить:

— Несогласний Свирид у Палестини, несогласний… Поведе тебе до Панамарчука… не пустить до Палестинів…

А Демко як гримне:

— Не пустить?! Хто не пустить?

Трохи припекло вже й мені.

— Годі вже, куме, з тими Палестинами! — кажу. — Чи ж припада добрим хазяйнам по світі блукати? Нехай дурні по дорогах тиняються, а доброму, — доводжу, — хазяїну не блукать, а придбать…

А він на мене:

— Зась!

— Як то, — питаю, — зась?

— Зась! Зась! — репетує. — Не дам у кашу собі дмухать!

— Таке? — кажу.

— А мабуть, «таке»! — сміється Демчиха.

Зуби блискотять, з очей аж іскра скаче… Рада, іродова дочка! Одкинула двері, держить на стежі та примовляє:

— Ой Свириде, не баріться та додому поспішайтесь! Чи забули, що Гапка у ярмарку новий собі макогін купила, та такий, як з заліза… І коцюба в її справна… Ой, не баріться…

А Демко таки не вгава:

— Зась! Зась! Не дам собі в кашу дмухать!

Хоче знятись з лави, та несила — наче прикипів… А Демчиха аж танцює:

— Беріться додому, Свириде, беріться додому! Ой, беріться, бо макогін у Гапки срібний, а коцюба золота.