Читать «Чортова пригода» онлайн - страница 2

— Я чув, Свириде, — каже Демко, — що у Глушка коней викрали? Та не вночі, а вранці… А ти, Одарко-господине (до жінки то), чого стоїш, як мальована? Ворушись та справляйся, бо послав нам бог любого гостя і треба його гарненько почастувати. Чуєш?

— Та чую ж, чую, — одвертає.

Зараз заходилась опоряджати стола, застилає скатеркою, становить чарочки… Може, й не рада, та мусить, бо хоч Демко був плохенький, жіночим витребенькам потурав, і жінка у його хаті верховодила, а проте як припаде приятеля почастувать, то літай, як муха, коли не хочеш, щоб тобі очіпок злетів.

А Демко знов до мене:

— Чи ж не диво: ще по світанню той бідолаха Глушко бачив: стояли коні, а зійшло сонечко…

— Де там він їх бачив, як з вечора до самого ранку під коморою безпритомний лежав! — озвалась Демчиха. — Не пив би горілки, не проворонив би коней!

— Оце жіночий розум! — сміється Демко. — Начебто у тверезих коней не крадено? Хіба у тверезих шкоди не бува?.. Еге-ге! Аби здорова на плечах голова! Хто його й зна, в кого більше шкоди лучається, чи у п’яних, чи у тверезих…

— Ні, куме, — кажу, — що правда, то правда: горілка до добра не доведе!

(А сам поглядаю на Демчиху.)

— Авжеж, не доведе, — згоджується Демко. — Треба, бач, міру знати.

— Еге ж, міру! — почала начебто кепкуючи, Демчиха.

Та не доказала, бо Демко вже достав царягрядку, — така була в його не з малих пляшечка жбанком, од якогось турчина, чи що, собі придбав, і дає їй у руки:

— Оковитої мені, та хутенько!

Вона метнулась до шинку, а ми, дожидаючи, знов дивуємо та міркуємо, звідки навернулись ті сквапні молодці, що Глушкових коней запопали.

Коли ось і Демчиха з оковитою…

— Ой жінко, — стріча Демко, — тебе б по смерть посилати; то б нажився чоловік…

— А мені здається, що госпося наче на крилах обернулась, — кажу.

(Не те що всміхнулась — і не поглянула на мене.)

А Демко бере пляшку і частує мене:

— Вип’ємо, куме, по повній, бо наш вік недовгий!

Я, бачите, не дуже ласий на горілку, то трохи й осталось у мене в чарці, а Демко зараз підповня:

— Пий, куме, до дна, бо на дні молодії дні!

Нікуди дітись, випиваю, бо як тебе частують, то треба ж не по-песьки, а по-чеськи… Випиваю, а проте таки доводжу, що та горілка — невірна дівка.

— А невірна, — знов згоджується Демко.

Та до жінки:

— Не покуштуєш, Одарцю? Добра!

— Дякувати! — одвертає.

Сіла оддалік, руки склала, сидить нерухома та пасе нас очима… Аж мені ніяково…

А кумові байдуже, — одну випиває, другу наливає…

— Не покуштуєш, Одарцю? То бог з тобою, серденятко. Пішла, як то кажуть, баба пішки, не буде замішки… До тебе, Свириде…

А тим часом розмова точиться та точиться. Обміркували Глушкову шкоду, згадали, як торік у ярмарку баба скочила на чужий віз та за Буг утікала — запопали її аж по тім боці на березі…

І каже Демко: