Читать «Зворотний бік світла» онлайн - страница 23

Знала, що має спробувати утекти, та не могла — пастка не випускала, навіть спробувати заховатися за колесом не сміла, бо біль ножем вдаряв у серце, і тому сиділа пригвинчена до сплюндрованої землі, дивилася на цього жахливого чоловіка й чекала кінця. Він таки помітив її, якусь долю секунди дивився здивовано на мале зарюмсане дівча, яке тулило руку до того місця, де дуже боліло, і від того біль наче трішки завмирав, хоч і не минався зовсім. Птаха також не відводила свій погляд від нього, стараючись чи то виблагати ласку залишитися живою, чи ласку скоріше померти та піти вслід за батьками. Чоловік раптом опустив очі долі, наче щось обмірковував, тоді знову подивився пильно на неї, навіть наче підморгнув, від того вже не здавався таким жахливим, притулив палець до уст, даючи зрозуміти, щоб вона сиділа мовчки, можливо, її і не помітять. Потім розвернувся і пішов геть, не озираючись, розчинившись у сірих клаптях диму від згарища.

Того чоловіка Птаха впізнає пізніше, коли стане безсмертною, коли поверне в цей край боронити його дітей і зіткнеться з темними. Тим чоловіком буде Стрибог, який згодом стане її Стрибом. І вона йому простить — і смерть батьків, і жорстокість, і ненависть, і злість, і сльози, бо кохатиме й нічого з цим вдіяти не зможе. А кохання прощає все. Чи майже все? Ще не знала.

Чорні круки ще довго кружляли над оселищем, але так і не знайшли малої. Через роки Птаха зрозуміла чому: той у чорному поставив заслона. Тоді вона помирала на згарищі села, покинута вбитими мешканцями Дива, остання з роду Арати, не знайдена ворогами… А потім, потім її голодну, холодну, обпечену, з поламаними ребрами, ледве живу знайшла та, яка зазвичай приходить за мертвими, Жінка в білому, із серпом у косі, сама Мара. Взяла її на руки, поцілувала в чоло, почепила на шию срібний ланцюжок з Перемінником і віднесла до Східної брами Яроворота.

Птаха ніколи не запитувала Стриба, чи пам’ятає він маленьку дівчинку з оселища Дива, зі Світу Чотирьох Сонць, Світу Дажбожого, яку пожалів і не дозволив вбити. Навіщо? Він робив тоді багато чого такого, про що тепер хотів якнайшвидше забути, а той спомин лишень один з багатьох. Тоді ще Стрибог, а не Стриб, певне, і не здогадувався, що темрява теж має свій зворотний бік. Так, не здогадувався, але він його вже тоді мав. Птаха знала про це, тому і зуміла пробачити…

Як і пробачала згодом коханому його зради. Правду кажуть, що будь-яка людина — нема значення, смертна чи ні, — пізнає саму себе ціле життя і навіть не відає, що заховано у ній, поки якісь прикрі події не дозволяють відкритися по-новому.