Читать «Лебедина зграя. Зелені Млини» онлайн - страница 432

На майдані шикувались жандарми й поліцаї, чути було німецькі команди, потім голос Месмера про непереможність рейху, про провидіння й геній фюрера. Тоді когось вивели з будинку гестапо. Потім іще команда, й далі військовим кроком йшли сюди, до Вознесенія, зупинились перед брамою. Фабіян розбудив Явтушка, той зірвався, мов ошпарений. Жандарм розчинив браму, став у рамі дверей, показав на майдан: «Бістро!»

Явтушок спробував сховатися в церкві, кинувся був за врата, але поліцай з Овечого знайшов його там, вивів за шиворот з церкви. Зі Спаса виступили жінки й діти. Під шибеницею стояла Варя Шатрова.

Стояла незрушно, наче не признала Вавилона, дивилася на біснування стрижів над виспою.

Варі наказали стати на ослін під мотузкою. Там чекав її кат в білих рукавичках, вже немолодий, худорлявий гестапівець. Він заніс петлю над Варею, накинув на шию, затяг. Тоді зіскочив з ослона, дав їй якусь мить на прощання зі світом. Варя поправила мотузку й тоді знайшла когось у натовпі, на лівій щоці заіскрилась сльоза.

«Прощайте…» — прошепотіла Варя. У неї загубився голос, очі ще когось шукали по натовпу. Вона щось казала, але голосу не було. Месмер подав знак катові. Той ударом ноги вибив з–під Варі ослін на білому помості.

Тоді два гестапівці вивели на поміст Шварца на дерев'янці, зарослого, чорного, у закривавленій сорочці. Показали йому на ослін. Він спробував був забратись на нього, перекинув ослін, сам звалився на поміст. Його підвели, допомогли стати на ослін, все той же кат у білих рукавичках накинув йому петлю на шию. Шварц пошукав у натовпі Фабіяна, посміхнувся, попрощався ледь помітним кивком голови, не проронив ні слова. Хтось заплакав у натовпі — жіночий плач, у Шварца тут, у Глинську, була старенька дружина, напевне, вона й заплакала. Месмер подав знак, і все повторилося. Забилася у конвульсії єдина нога. А до дерев'янки підійшов гестапівець з молоточком і фанеркою, дістав з зубів гвіздка й прибив ним фанерку до дерев'янки. На фанерці було написано: «Австрійський собака».

— Тепер ідіть до свого Вавилона і згиньте там! Усі гиньте! — закричав Месмер, проклинаючи їх услід.

Матір Мальвину підібрали по дорозі (іще з кількома вбитими), принесли до Вавилона й поховали біля Орфея Кожушного.

Вавилоняни трималися своїх згарищ, своїх льохів, своїх стежинок до конопель та до річки. Не було й дня, щоб Фабіян не провідував потерпілих, підбадьорював їх, кликав до життя. Він все водив свою невеличку «депутацію» (Савку й цапа) по Вавилону. Бачачи обмерлі та чорні згарища, над якими все ще стояв чад, Фабіян часто потайки плакав. Савка Чибіс присоромлював його, чи ж гоже великому філософу показувати себе тонкосльозим на людях, на що Фабіян відповідав: «Я єсьм людина, Савко».

Щоб бодай трохи забутися й перенестись душею до іншого світу, він читав для них вечорами «Пана Тадеуша» в оригіналі. Цапкові спалося під те читання чудово, непокоїла все ж одна заковика, що з деяких пір засіла в ньому: а чи не іноземець, бува, й сам його господар? Справжній вавилонянин має триматися свого. Вранці, коли вони знову виходили на Вавилон усі троє, цапок бачив, як люди горнуться до його господаря в цій біді, то відчував, що вони мають в його особі не абиякого, а великого мужа і втішальника; у нього з'являлося почуття, близьке до обожнення. Але воно тривало в його душі лише якусь мить.