Читать «Лебедина зграя. Зелені Млини» онлайн - страница 408

— Ні. Я сама прийшла…

— Сама?

— Так сталося. Хотіли забрати сина, то я сама…

— Відважна ти… Я б сам не прийшов. До кого? До кого, Мальво? До вбивць? До вандалів оцих?

— Я мати, товаришу Гапочко. Мати…

— Бач, що з мене зробили…

— Бачу…

— Нагнися сюди. Хочу спитати тебе…

Нагнулась. Жар пашів з нього.

— Ти знала Максима Теслю?

— Знала. Як же не знати. І дружину знала. Іванну Іванівну.

— Кажуть, що він тут. В районі. Може, навіть у Глинську.

— Тесля?

— Тесля. Максим Сакович. З Білого Лебедина. Останній його лист я читав давненько вже…

«Або ж Харитон Гапочка складає твої листи для історії, або ж ти мовчиш. А тут, брат, нагадали про себе голодні коні. Йдуть і йдуть через Глинськ… А куди? На Шаргород, на Літин, наче там чекають на них. Ніхто їх не зупиняє, нікому вони не потрібні, потім доведеться звільняти від них дороги…

А ще діти… Щоранку, йдучи на роботу, бачу, як вони тягнуться до школи, бачу їхні пригаслі очі, і так мені боляче за них, наче то я одібрав у них цю весну, якої вже їм ніхто не поверне. Я запровадив для них у школах гарячі сніданки й гарячі обіди, але ж запаси виходять, подекуди вже закінчились зовсім, то послав Мальву у Харків до товариша Чубаря, він обіцяв кілька вагонів сої на насіння, от я і чекаю цих вагонів з дня на день. Ніякої сої, звичайно, сіяти тут я не збираюсь, яка там соя і яке насіння, коли мова йде про дітей. Зрушу на крупорушках і роздам дітям, а тоді вже хай що хочуть роблять зі мною. Одна вчителька оце прописала мені листа з Овечого: «Приїдьте подивіться, у нашій школі вчителі з'їдають дітське м'ясо». Поїхав я туди, розібрався, голова колгоспу виявився там великим законником, на дітей якусь там дещицю м'яса виписує, а для учителів ані грамочки, так наче вони можуть жити за Божим духом. Де ж тут втримаєшся від м'яса, навіть якщо воно й «дітське», для дітей тобто. Тепер там два казани: один для дітей, другий — для вчителів, і так я завів у всіх школах, так що зваж, Максиме, на цей мій урок, бо що може бути вище за вчителя.

Пишу тобі в полі, у тракторній будці Даринки Соколюк, вона тебе ось вітає, пам'ятає тебе, сіємо, сіємо буряки…»

«Дядьку Климе! Тато поїхали за насінням на Поволжя, вже давненько як поїхали, не можуть там дістати вагона, сидять у степу на якшсь станції, ще тут з нашими двома: з дядьком Яковом Підковою та тіткою Христею Вербицькою, може, й ви чули про таку нашу ланкову, у газетах були її портрети? Тато мені казали про вас, про Глинськ, про вашу комуну, от я вам і пишу, бо станція та ще далеко за Волгою, і паровози туди ходять рідко, то вони хтозна–коли й приїдуть, а тут їх чекають не дочекаються, бо й сіяти вже пора. Мама присилає мені хліб з Краматорська, печений, інколи білий, добрий–добрий такий. Я сама не їм, несу до школи, віддаю Ксенії Хомівні, нашій вчительці, вона ділить його між нами, всім порівно. Нам варять у школі двічі на день — вранці й в обід, і смачно так варять, що я наїдаюся. Колгосп кожного тижня ріже для нас волика. Ото тато будуть сердитись, як приїдуть. А у вас хіба нема старих воликів? Вони гарні, якщо їх довго–довго варити. Зі мною живе Марися — Христі Вербицької, мені добре з нею, то вона також вас вітає. Галька».