Читать «Лебедина зграя. Зелені Млини» онлайн - страница 395

«Та хай мені й геть очі витечуть, коли бачила я її від початку війни», — клялася Зінгерка, та не проминула ж нагадати при тому і про давні зв'язки їхнього роду з німецькою фірмою «Singer», якій вірою і правдою стільки літ служив агентом її чоловік, а Мальвин батько Орфей Кожушний. «Мо', й пан Ріхтер чув про такого агента, який метався по світу з машинками цієї фірми. За те їх і досі Вавилон прозиває Зінгерами, а це вам, пане, щось та значить, бо ж Вавилон прізвиська людям добирає так, що носять вони їх довше, ніж живуть, до сьомого коліна носять». Показала на Сташка, сина Мальвиного, онука свого: «Вже і він помре Зінгером…» Старій здалось, що все те справило враження й на гестапівця. Він сказав, що знає таку фірму, щось шепнув перекладачеві, той побіг до машини й приніс звідтіля цукерка, довгого, в кольоровій обгортці, віддав шефові, і той вручив цукерка нащадкові Зінгерів. Тоді ще справді Мальви не було у Вавилоні, вона переховувалась у Глинську у Варі Шатрової. Хлопець не знав, як бути з цукерком, то бабуся і тут не розгубилась: «їж, їж, це ж начебто від наших родичів». А коли Конрад Ріхтер поїхав, бабуся вихопила цукерка й пожбурила в помийницю: «Хай нас бог боронить, дитино, від таких родичів! Приїздив, гаспид, по Мальвину душу».

Того досвітку мати затопила в печі, хотіла, як звично, подати Мальві знак димами, що вони тут з онуком живі й здорові, а вона може собі спокійно перебути ще один день. Коли це прямо з мжички, сірої, густої, схожої на дим, — Фабіян у віконці, мішечок на голові ворком, окуляри, полум'я з печі висвітило його в мокрій шибці. В таку рань Фабіяна рідко бачать на Вавилоні. Вийшла до нього, був він без цапка, сам. «Бабо, — навіть не поздоровався. — У Зелених Млинах наші скинули десант цієї ночі. По всіх селах обшуки. Можуть приїхати і сюди. Скажіть Мальві, нехай тікає десь далі. І то зараз, бабо, в цю ж мить. Хоч до мене, а хоч куди–інде, тільки не тут, тільки не тут…» — «Нема її, Левку, і не буде, хто–хто, а ти ж бо знаєш, що вона подалася з нашими». — «Бабо, йдеться про життя або смерть, а ви верзете таке, наче вам сказати більше нічого». — «Ба й нічого!» Зачинила перед ним двері, а ноги підкошуються, руки негодні скрутити віхтя, ледь дотопила піч, а тоді заходилась будити Сташка, щоб той провів її до тітки Рузі «позичити солі», вона оце, мовляв, тільки зараз помітила, що в них скінчилася сіль. Геть розвиднілось, доки зібрались, люди вже вибрались на буряки, на греблю, що по той бік ставу. Скочувалися з гори порожні вози, наче падали туди з неба й розбивались там, бо далі їх вже не було чути. А тут тихо, майже нечутно підкралася до воріт машина. Одна, а за нею і друга, — грузовики.

Того разу Конрад Ріхтер приїздив на легковій, а це вичумлився з кабіни грузовика, подав команду, його люди в чорних плащах, розмиті мжичкою, скидалися на слизьких потвор, вмить заповнили подвір'я, оточили хату, хлівець, не забули й про прірву, так наче найбільше зло для них таїться там, у ній.