Читать «Лебедина зграя. Зелені Млини» онлайн - страница 383

«Так це не той Гуралик?» — «Ні, не той. Хіба б той Гуралик подався в поліцію? Хто б того Гуралика туди взяв? Гураликів ліс! Гураликів син! Боронь боже! Їм тільки подай того Гуралика. Вони б його живцем спалили». — «А гарний був куточок, правда ж?» — «Нічого не щадять, гади…»

«Вагаря ще нема». — «Важити ж нічого. А пригадуєш, Омеляне, в ті часи що творилося тут о цій порі?» — «Як же, вічні черги до ваги». — «Слухай, Омеляне, а нинішній вагар тобі нікого не нагадує?» — «Вусань?» — «Ага, вусань». — «Здається, ні». — «А пригадуєш, Омеляне, був колись у Глинську Тесля такий. Райкомівський секретар. Невеличкий такий. Виступав на заводі. На мітингу. Мене тоді витягли на той мітинг…» — «Такого недомовка?» — «Е, я тоді в ударниках ходив. На мойці стояв…» — «Ну, ну». — «Так це він. А не ступити мені кроку, що він. Ну викапаний тобі Тесля». — «Вагар?» — «Вагар». — «Мовчи! Очі не виділи, а вуха не чули, — мовив Омелян, теж літній робітник. — І вигадає собі чоловік…»

Отакі розмови. Підводи вже сунуть сюди під гору (завод стоїть на горі, з трьох боків оточений ставом, тобто Чебрецем, перекритим у цих місцях), чути, як погоничі погукують на коней. Зараз має підійти вагар. Чи вже ж Тесля?.. Оживає заводська кузня, тоді зачахкала «овечка» десь біля депо, напевне, готується у Пилипи. Прогув гудок — попереджувальний, а ще прогуде основний, — так було і до війни.

Кажуть, комендант Клаус після цього гудка стає на прохідній з канчуком і б'є кожного, хто запізниться. Жінки й дівчата плачуть, а чоловіки терплять того канчука мовчки, лише механік, літній чоловік, якось огризнувся, то був засічений до крові.

Ось і основний гудок.

Іде… Чоловік середніх років, невисокий, у брезенті, правда, поношеному вже, в чоботях, геть запилених (де можна отак припилити чоботи?), у кепці зі зсунутим на очі козирком; гарно так іде, чинно (ще б пак — вагар!), тихо насвистує (знайшов час для свисту, ось я тебе потримаю у цій будці без обіду, то спаде з тебе оця награна безтурботність). Зупиняється перед дверима будки, затих раптово, напевне, помітив, що костиль не на місці, тоді прочиняє двері й, побачивши мене за терезами, все ж заходить. Проникливі сірі очі дивляться на мене з ледь прихованим подивом, а обличчя поймає посмішка, не така вже й безтурботна. Так і хочеться уявити це обличчя безвусим і з ямочками на щоках.

— Важиш?

— Ще не було нікого… Он ідуть…