Читать «Лебедина зграя. Зелені Млини» онлайн - страница 25

— Що, мамо? — підводить Лук'ян свої окуляри до неї.

— Оте каліцтво твоє. Сліпота…

— А мені байдуже. Я звик.

— То чи не від того, що тобі пупа втиналось до книжки? Хтось підсунув повитусі молитовничка. А букви маленькі–маленькі…

— Це того, якого Данько скурив?

— Спалив, негідник, таку пам'ятку…

Данькові ж — про це Лук'ян щойно довідався — втиналось пупа до ложки, від того невситимість до їжі, а отже, й до роботи. Хіба знаєш, якого тебе загадують, коли з'являєшся на світ.

— А звідки ж у Данька конокрадство? — поцікавився Лук'ян.

— Соколюки тут ні при чім. То я винна. В моєму роду була колись ця хвороба. Діда мого чумаки вбили. Волів крав на чумацькій дорозі…

— Волів? — здивувався Лук'ян, радий за брата, що віднині той не такий уже самотній, як уявлялося досі.

— Дід полював за лиманами. На масті тронувся. А Данько ж на чому?..

— Йому масть нічого не важить. Йому інше.

— А що ж інше? Гроші?.. Де ж вони?..

— Пригода, мамо… Хіба ви не помітили, який Данько, коли крадений кінь ірже у стайні?.. Хоч до рани клади…

Дивна річ, вавилонські коні могли жити собі спокійно, за якимись неписаними конокрадськими законами вони не будили в Данькові жодних поганих пристрастей. Жертву ж обиралось у далеких селах. Зараз марив баским коником, якого випильнував на останньому глинському ярмарку. Вже мав про нього всі конокрадські притики, що з них починає жевріти в грудях нова пригода: коник той з Овечого, невеличкого, але заможного сільця, хазяїна звати Ларіоном Батюгом, на хаті дерев'яний півник стоїть…

— Клич того навіженого, — без зла в голосі попрохала мати, а про себе подумала: «На котромусь кінському ярмарку зашмагають його дядьки батогами, й тобі, Лук'яньо, доведеться забрати його прах додому… Яке ганьбисько!»

Клубочок занишк під лавою, там за ним недремно пильнував кіт, чекаючи, поки той угамується зовсім, аби перебрати вишивання в свої лапи. Лук'ян метнувся на ґанок.

— Що там, братику? — запитав чорнобородий Данько з білих снопів, якими обставив точка так густо, що жодна зернина не могла б випасти у спориш…

— Мерщій, Даньку!

— Гадаєш, так легко померти, як тобі здається? Зараз доб'ю снопа і прийду.

— Недарма тобі пупа підтято до ложки! — вихопився Лук'ян на братів непоспіх.

— До чого–до чого?!

— До тієї щербатої ложки, з якої ти й нині їси.

— А тобі ж до чого? — поцікавився Данько.

— Мені? Коли хочеш знати, до молитовника!

— Я ж то думаю, чому ти в нас така бозя! — розсміявся Данько. Вибравшись зі снопів, він затримав Лук'яна на ґанку.

— Це й усе, що вони збиралися нам сказати перед смертю?

— А що, хіба тобі не цікаво, чому ти такий живеш на світі?

— Який? Ну ж бо, ну, я хочу почути…

І дав «бозі» гарного запотиличника. На ґанку виник шпаркий бій, що скінчився миром, як завше. Але ж смерть не могла чекати, і коли обидва зайшли до хати в синівській покорі та печалі, то в них уже не було матері, лише кіт грався долі червоним клубочком, котив його лапами, наче жаринку, вибрав собі час для забавки.

Матері не люблять, щоб діти бачили, як вони вмирають. Тільки совісно стало обом за свою бійку на ґанку. Хлопці й раніше полюбляли почубитися ні за що, але материн макогін мирив їх в одну хвилю, тепер він висітиме на шворці біля мисника, навіть якщо вони й убиватимуть один одного на смерть. Уже заради того одного їй належало б жити. В кожній хаті має бути свій миротворець.