Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 85

За столом президії залишився один Коновалець.

Тінь туску лягла на обличчя Полковника: адже всю свою діяльність він спрямовував на те, щоб наблизити до себе молодь — чому нині стільки їх відсахнулося від нього. І він сказав до всіх, закриваючи засідання Конгресу:

«Наш народ мирний, терплячий, та коли чаша зла переповнюється, тоді його захоплює вихор коліївщин. Однак різня ще ніколи не приносила свободи. І ми, зберігаючи в собі ненависть, не сміємо втрачати любові. Запам'ятайте це».

Після засідання Максим Безрідний підійшов до Коновальця попрощатися.

«Бережи себе…» — сказав і тієї ж миті краєм ока вловив, що Катарів-Контрадмірал пильно прислухається.

«Якщо большевики схочуть мене вбити, то уб'ють, хоч би як остерігався, — відказав Полковник. — Чи не так, Леоніде? — підморгнув до Катаріва. — Але ти не журися, Максиме: я купив собі двох вівчурів… А втім, знаю непомильно: впаду на полі бою…»

Він подав Максимові руку, вимовивши своє звичне «сервус», кивнув охоронцеві, щоб ішов за ним. Максим на хвильку затримав юнака.

«Віднині записуй кожне його слово, кожну зустріч, кожну його дію опиши. Втямив?»

Орест Питляр пильно подивився на Максима, наче хотів запам'ятати його обличчя, й, повернувшись, мовчки подався за Коновальцем.

…У наступному розділі Михайло вмістив уривки із щоденника Коновальцевого охоронця, які знайшов у архіві діда Максима після його смерті. Очевидно, Орест Питляр послухався Безрідного й, слідкуючи за діяльністю Полковника, вів записки, а після трагедії в Роттердамі передав їх керівникові Ходорівської екзекутиви ОУН. Як склалася доля останнього охоронця Євгена Коновальця, залишилося для Михайла таємницею. Зрештою, прокотилася світом друга страшна війна.

Розділ п'ятнадцятий

Впаду на полі бою

(Із записок охоронця)

Мені судилася особлива доля — а чи щаслива, важко сказати, проте назвати її нещасливою не можу, бо що, скажіть мені, вкладає людина в абстрактне поняття — щастя? Матеріальний достаток, сімейний затишок, кохання, усвідомлення своєї порядності й чистоти сумління, гордість за виконання обов'язку перед батьками, друзями, нацією, відчуття свободи чи втіху від самотності? І ще безліч чинників роблять людське життя комфортним. Так? Ну а коли цього всього немає, коли ти не зазнав утіх від любові, не надбав багатства, не здобув свободи і не сповнився гордістю за себе самого — невже це означає, що ти нещасливий? Але як може щось означати те, чого взагалі немає й не існує навіть у думках?

А втім, усе це софістика, мудрування, медитації, а коли конкретно: що означає для мене зустріч із Коновальцем на чолопку гори Салев у швайцарських Альпах, з якого відкривається велична панорама суворих гір із Монбланом у самій славі неба? Був то лише щасливий випадок чи таки щастя?

Я, Орест Питляр, тернопільський гімназист, у сімнадцять літ вступив до УВО в потужному потоці молоді — був то протест проти хазяйнування чужинців у нашому домі й обов'язок честі, а коли говорити зовсім відверто, то частково й мода. Останнім кнюхом вважали юнака, який хоча б у мріях не зв'язував себе з підпіллям, що вже говорити про погорду й зневагу дівчат, вихованих на живих стрілецьких традиціях, на революційній героїці?