Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 170

«Розказуй, Михалку, розказуй, моя голова давно вже сива… А тобі легше стане».

«То слухай, сестро… Слухай, чим похвалявся мій неньо, Іван-спузар, арідник і злодій, пойнятий шаленством пристрасті…»

…Іван Джемига мав-таки, видно, в собі чортівщину — в цьому давно переконався ватаг Штефан Мочерняк, бо ні разу не довелося йому почути, щоб на вранішнє привітання «слава Йсу» спузар відповів по-християнськи: «навіки слава Богу», лише ото промимрить під носом друге вітання, яке має йти вслід за Божим — «єк спали?» й на дякувальні слова навіть не почекає — зникне з очей або переміниться в сіру купину над ватрищем…

Таки впевнився ватаг, що доля послала йому чорта, та що мав робити: прожене, то й диви — спалить громовиця стоїще або готова засипле градом полонину на добрий тиждень, і половина овець вигине; мусив Штефан терпіти біснуватого — слава Богу, що спузар хоч колиби тримався.

Та недовго втішався цим Мочерняк: після того припадку, коли Джемига справляв бісівський шабаш на ватрищі, побачивши, як хорунжий Петро забирає з собою Калину, — після того почав пропадати спузар на день, на два, а то й на три дні… Повертався голодний, обчіхраний смерековим гіллям, мокрий і заболочений; він ставав на порозі колиби й нахабно дивився ватагові в очі, чекаючи його присуду: прожене чи зоставить? Ватаг підводився з пенька й уступав спузареві місце за ватрищем, нічого не випитуючи, щоб не сполошити арідника. Так проминула весна, і літо вже згасало, а Іван Джемига водно відлучався з полонини, й було у тих його зникненнях якесь правило, відоме тільки йому самому, — ватаг ніяк не міг розчовпати дивної поведінки свого слуги, аж поки ранньої осені не прийшла на Веснярку нявка Калина в супроводі карпатського січовика. Мала вона помітно випнутий живіт, і тоді закралася в Штефана страшна здогадка…

Була Калина вже на порі, проте залишилася такою самою вродливицею, як і в дівоцтві. Саме тоді перебував на полонині ґазда Пилип Апостол, і як уздрів він вагітну красуню, то все зрозумів і з люті збісився, бо хто таке чував, щоб на стоїщі народжувались діти?

А ще січовик подав Штефанові бартку з мосянжовою голівкою, списаною таємничими знаками, й утямив ватаг відразу, що то Петрова зброя, і вже нема хорунжого на світі… Січовик щось там прошепотів Штефанові на вухо, той значливо кивнув головою, а Пилип тут же розпорядився спровадити Калину на доли, бо, не дай Боже, прийдуть сюди енкаведисти та й спитають, чия то дитина й чия коханка — й піде з димом усе полонинське добро…

І враз повторилося все майже так само, як тоді, коли хорунжий Петро забирав Калину, тільки й того, що спузарева поведінка була тепер не чортівсько-бунтарською, а ницо-благальною: Іван Джемига впав на землю біля ватрища, він підповзав на животі то до Штефана, то до Пилипа, підводив голову й, обдаючи господаря собачим поглядом, слізно благав, щоб віддали йому Калину, а він приведе її в Теребіж і доглядатиме й шанувати буде — навіть волос не впаде з її голови, і стане вона господинею в його домі, а він слугуватиме їй, мов вірний пес.