Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 166
Роман Іваничук
«Але ж ви українці й розмовляєте майже такою самою мовою, що й ми…»
«Українці — там! — злісно перебив Мурґа Лук'яна й змахнув рукою кудись туди — в бік Черемоша. — А ми русини, руснаки… Та мусимо по-вашому розмовляти, бо якийсь біс запроторив нас у ці пропасті. Пристосовуємося теж і в інших краях: у Словаччині балакаємо по-словацьки, на чехах — по-чеськи, а рідна наша мова мадярська, хоч ми її давно забули — кілька слів пам'ятаємо, та й досить нам того…»
Отаман сягнув до пічного попільника, взяв жарину й, тримаючи її в пальцях, розкурював люльку, замруживши при тому очі, тільки крізь вузькі, немов осокою прорізані щілинки видно було, як за повіками хижо бігають зіниці.
Лук'ян Васильович хвильку помовчав, вичікуючи, поки Мурґа надихається ядучим бакуновим димом й трохи злагідніє. Сказав перегодом:
«А що то за такі гоги й магоги — народ чи якісь духи, примари?»
«Та я вже говорив вам: ніхто того не відає. Кажуть, що то перевертні, й це може бути, бо ж навіть дитина знає, що всяка челядина, як лиш того захоче арідник, може народити тварину, а буває таке, що й твар народжує людину… То кажуть старі люди, що від них наші предки повтікали й аж тут, у горах, заховалися. А ще пророкують мольфарі, що колись ті гоги й магоги прийдуть сюди зі сходу й будуть їсти нечисть, черву, падаль і людське тіло, а ще видиратимуть матерям дітей з рук, будуть різати на шматки й ними їх годуватимуть. Та прийдуть вони сюди аж перед кончиною світу…»
Лук'ян Васильович скривився, слухаючи таку макабру, й здолав своє обридження вимушеною посмішкою.
«Вони вже приходили до нас, ґаздо, — сказав. — А кінця світу, як бачимо, нема».
«Це ви про кого?»
«Таж про большевиків…»
«Гріх маєте, пане вчителю! — заярився отаман. — Большевики — то були найсправедливіші люди, які коли-небудь панували на цій землі!»
«Чим вони вам аж так догодили?» — примружився Лук'ян.
«А за них можна було красти! Скільки влізе… І ніхто нікого за те не карав».
«Хіба до большевиків ви не вправлялися в злодійстві?»
«Як — ні? — повеселів Мурґа, згадавши добрі часи. — Але скільки то труду мусили наші люди вкладати в цей промисел — не то що за совєтів!.. Мій дідо був отаманом конокрадів — висока ранга! То ж оповідав… Поки вислідиш, де випасають коней на буковинських або ланчицьких полонинах, поки дочекаєшся того менту, коли пастухи поснуть біля ватри, а ти вкоськаєш коня, щоб він пішов тобі до рук… А потім утікай верхи від погоні й перемагай у собі страх, від якого сорочка до спини прилипає — бо як ти лише один раз злякався, то страх більше тебе не відпустить, і ти пропав… Пропав, бо пастухи за викрадених коней катрупили на місці, а коли раз перебореш ману переляку, то щасливо перейдеш найдикішими пущами і не зблудиш…»
Андрушко Мурґа геть розохотився до балачки й захоплено розповідав…
«Ну, а до Сигету на ярмарок далеко, а ще треба обминути сторожові чардаки, де залягали гірські стрільці, які виловлювали опришків, — вони й конокрадів ловили, й тоді нам або в катушу на вічну неволю, або — відкупитися. А чим відкупишся, коли в Сигеті платиш аж по п'ятдесят ґрейцарів від сідла, а щось і їсти мусиш, поки перейдеш з табуном крадених коней через Дземброню, Лучів і допадеш нарешті до Сухої Сигли — першого угорського села. А там уже свої…»
