Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 122

«Ви щось недоговорюєте, мамо, щось приховуєте від мене…»

«Не треба того тобі, кажу ще раз. Чей не візьмеш бартку в руки й не підеш на Попа Івана на той рік… Ти вчений, в тебе інше життя».

«Але ж з якогось роду я прийшов у явірницький світ — то з якого: від Злодіїв чи Апостолів?»

«Ти людський, хлопче, і цього з тебе досить… Та й вони не розуміють, за що б'ються. Найстрашніша та ворожнеча, коли причина її забута, а говорить тільки чорна кров…»

Данило випив пугар сливовиці, повечеряв і почав укладатися до сну. Ще запитав у мами:

«Ви не знаєте в Зеленій таких Шумеїв, що їхня донька у Львові вчиться?»

Федора довго мовчала, а потім мовила благально: «Не знаю, ні… І ти не дізнавайся, прошу тебе. Дай мені в спокої дожити…»

Розділ четвертий

Оленці пощастило: не встигла вона ще й розглянутися на автобусній зупинці, як від озера Шибеного, круто вивертаючи на гостинець, виїхав нап'ятий тентом «бобик». З відкритого вікна кабіни виглянув повновидий чоловік — Оленка впізнала заступника голови Жаб'євської районної ради, який вряди-годи заходив до редакції, приносячи офіційні матеріали; він сказав шоферові зупинитися й відчинив дверцята машини.

«Сідай, дівчино-рибчино! На празник приїхала до Явірника чи, може, шукала цвіту папороті й тепер вертаєш із чар-зіллям у свояси?»

«У мене попразен, — квасно посміхнулася Оленка. — До Зеленої підкинете?»

«А чом би й ні, хто такій кралі відмовить?»

Дівчина швидко всілася в машину й приквапила на шофера, щоб рушав, помітивши, як стежкою з Кернички спускається вниз чоловіча постать — був то, напевно, Данило, й Оленка відчула, що мусить втікати від нього, аби не було пізно: наздожене, й залишиться вона з ним надовго, а може, й назавжди, й обоє усе життя будуть доходити правди, чому то вони, з однаковими прізвищами, опинилися серед ворожих родів, і в чому полягає та ворожнеча? Хто і в якому коліні з її роду зло діяв, що їх обізвали Злодіями, кому та дія здавалася злом, а може, якраз добром була і злові зло чинила? А яку благодать несли у світ Шумеї, яких Апостолами нарекли, де те добро від них посіялося і яким зелом зійшло на землі: арнікою чи блекотою?

Мотор у старому «бобику» довго чмихав, а чоловіча постать наближалася буркутським плаєм, і в дівчини завмирало серце: що станеться в її житті за мить-дві і що буде після того, як те вже станеться — втіха чи жаль, подив чи розчарування; та хай би ця машина вже швидше рушила… та хай би мотор ніколи не завівся… Данило підбігав, а в дівчини терпло серце й набиралося тієї тугості — коли ще хвилина, і бризне кров…

Та врешті «бобик» скочив з місця, немовби з ланцюга зірвався, закрився клубками дорожньої куряви, й на мить полегшало на душі в Оленки, страх полишив її, впустивши на своє місце навальний туск, що враз заціпенів каменем.

«Я тебе відразу впізнав, Оленко, — повернувся до дівчини Василь Голуб, заступник голови райради. — А що тебе сюди занесло — чей у вчорашню шарґу не важилася виходити на Попа Івана, та й які там містерії могли відбуватися на снігу… А я їздив поглянути, як ідуть роботи на Шибеному, — вже, слава Богу, закладений фундамент під турбазу…»