Читать «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли» онлайн - страница 109
Роман Іваничук
Про сіроокого хлопця в сивому светрі, який захищав її від людського тлуму, спершись обома руками на спинку крісла й дихаючи їй в обличчя запашним тютюновим димом, вмить забула, пойнята красою гір, а сонце вже викочувалося із-за буркутських верхів на чисте небо й обдавало теплом спину — від цього дівчині, продряглій на ранковій прохолоді, ставало затишно й добре — де ж той прогноз старого листонош, який провіщав доконечну негоду проти Івана Купала?
Звивистий плай переніс Оленку через гору Керничку, вже вийшла дівчина на Рокиту і вдивлялася в далечінь, куди невпинно відступала горбата вершина Попа Івана, й здалося, що ніколи не дійде до неї, що гора, недосяжно віддалена, вічно стоятиме в глибокому безмежжі на тлі синяви неба; ілюзія була тривожна й водночас велична, немовби дівчині пощастило увійти в чертоги космосу, де відсутні простір і час, де існує лише метафізична краса всесвіту.
Оленка зупинилася на вершині Рокити й чманіла від чару, який досі її, горянку, ніколи не діймав: у жаб'євському котловані минула її шкільна юність, потім вона стала дитям великого міста, і враження від гірської природи з вічним шумом смерек і Черемоша стерлись у пам'яті — й аж нині, на Рокиті, збагнула несамовите диво застиглого моря в мент найвищого штормового балу — й були це її рідні Карпати.
«Господи, а я вже думав, що не наздожену вас! — почула Оленка позаду себе чоловічий голос, стрепенулася, оглянулась й побачила свого попутника з автобуса: задиханий, він уже стояв поруч з нею й договорював: — Ви, як та лань: з верха на верх, а з бору в бір…»
«А ви теж на купальські забави чимчикуєте? — спокійно спитала Оленка, наче їхня розмова, розпочата в автобусі, не переривалася. — Я ж подумала — молодий учитель добирається до Буркута з призначенням…»
«Ви, напевно, вчителька й думаєте, що весь світ сповнений людьми вашої професії», — всміхнувся хлопець.
«Ні, я журналістка, практикую в Жаб'ї: оце й виїхала за матеріалом для газети… А ви хто?»
«Фольклорист… Ну, ще, так би мовити, не зовсім, щойно — аспірант кафедри фольклористики у Львівському університеті. І теж пошукувач матеріалу — для дисертації».
«Дивно, що в університеті ми ніколи не зустрічалися… То що — разом збиратимемо: я — для газети, ви — для наукової праці?».
«А якби ми та й скооперувалися — ото б вийшло досконале дослідження!»
«Разом добре тільки кашу їсти», — засміялася Оленка.
Вони рушили далі плаєм, ішли поруч, вряди-годи торкаючись одне одного ліктями й, ніяковіючи від цих дотиків, миттю розступалися.
«…А людина — що інша, то й інший світ, — договорювала Оленка. — Хто практик, хто романтик…»
«Ми ж обоє, видно, романтики, якщо вибралися в таку подорож».
«То правда, але тільки на визначений час — на одну мить купальського вечора».
«Цієї миті може бути достатньо, щоб пізнати одне одного».
«Ви так думаєте? А я гадаю, для цього потрібен цілий вік».
«Що ми знаємо про цілий вік!.. — проказав сам до себе хлопець. — Однак нам варто познайомитись, — спохопився він. — Я Данило з Явірника».
