Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том 2» онлайн - страница 187

— Дивне місце для оселі, еге ж? — мовив Степлтон, наче відповідаючи на мої думки. — Але все-таки нам тут живеться добре, Беріл?

— Так, справді добре, — відповіла сестра, проте слова її пролунали якось непевно.

— Я мав приватну школу, — почав Степлтон. — Це було в одному північному графстві. Для людини з моїми звичками це надто суха й нецікава робота, але мене вабило життя серед молоді. Яке це щастя — передавати учням щось зі своїх знань та вражень! Але доля обернулася проти нас. У школі спалахнула пошесть, троє хлопчиків померли. Нам так і не вдалося налагодити справу після такого удару — більша частина моїх коштів пішла нанівець. І все-таки, якби не розлука з моїми любими хлопчиками, я радів би з такої невдачі. Людина з такою пристрастю до ботаніки й зоології, як у мене, матиме тут непочатий край роботи, та й сестра моя не менш кохається в природі. Усім цим моїм зізнанням ви, докторе Ватсоне, можете завдячувати самому собі — адже ви з таким смутком дивилися на наші болота.

— Справді, мені здається, що жити тут трохи нудно — не так вам, як вашій сестрі.

— Ні, ні, я анітрохи тут не нудьгую, — швидко сказала міс Степлтон.

— Ми вивчаємо природу, маємо багато книжок і дуже цікавих сусідів. Доктор Мортімер — дуже освічена людина. Бідолашний сер Чарльз теж був чудовим співрозмовником. Ми так близько зазнайомилися з ним, що я навіть не можу сказати вам, яка велика для нас ця втрата. А що ви скажете, якщо я сьогодні відвідаю сера Генрі, — це не завадить йому?

— Ні, я певен, що він вам дуже зрадіє.

— Тоді попередьте його, будь ласка. Може, нам вдасться хоч трохи допомогти йому, поки він ще не звик до свого нового дому. А тепер, докторе Ватсоне, ходімо нагору — подивимось мою колекцію лускокрилих. Гадаю, що це найповніша колекція на південному заході Англії. А поки ми скінчимо, буде готовий другий сніданок.

Але я поспішав додому, до сера Генрі. Похмурі болота, смерть нещасного поні, дивні звуки, що нагадували родинну легенду Баскервілів, — усе це навіяло мені смуток. До цих не дуже приємних вражень додалися ще й відверті слова міс Степлтон, які вона вимовила з такою вірою, що я не мав жодного сумніву щодо їхньої щирості й серйозності. Я відмовився від настійливого запрошення до сніданку й вирушив додому тією самою зарослою стежкою.

Проте виявилось, що тут був і якийсь інший, коротший, шлях, бо не встиг я вийти на дорогу, як побачив перед собою міс Степлтон, яка сиділа на придорожньому камені. Обличчя її зашарілося, вона важко дихала, притиснувши долоню до грудей.