Читать «Козачка» онлайн - страница 7
Марко Вовчок
Кланяється:
- Пані милостива! будьте ласкаві, скажіть мені, що мій чоловік на чужині, як проживає?
- Боже мій, - скрикнула пані, - збавила мені усе гадання! Бодай ти добра не діждала! Чого в вічі лізеш? Чого тобі треба?
- Маєте од пана листи... що там мій чоловік, Іван?
- Яка розумна! Хіба це панові нічого більш і писати, як про твого чоловіка, га? Що він? та як він? Служить, та й годі!
- Чи привик, пані милостива, чи здоровий?
Ввійшли паничі, слухають та й оскиряються, а пані аж зареготала.
- Та що ти собі думаєш! - покрикнула на Олесю, - пан буде мені писати, чи здоровий твій чоловік! Мабуть, ти п’яна або зроду така навіжена. Йди собі геть, іди! Виженіть її!
Паничі кинулись обоє та й випхнули її за двері.
«Вже не побачу Йвана і не почую про його, - думає Олеся. - У нещасливу годину позналися й покохалися!»
Коли так неділь у дві або в три прийшов лист од Івана. «Чи живі, чи здорові, - пише, - діти мої любії, і ти, жінко кохана? А я то все хворію; вже б і помер, та зміцняє мене надія вас побачити і свою рідну Вкраїну. Як то ви живете-проживаєте? Шануйте матір, коханії сини мої, любітеся щиро! Нехай Господь вас усіх благословить! Нічого мені вам гостинця послати: хоч я й ходжу у срібних ґудзиках, а проте нічого не маю. Часом пан у гостині сидить, то я голодати мушу, як не нагодують добрі люди. Що й казати!
- Таке й тобі щастя, як мені, Іване мій! - каже Олеся, плачучи. - Коли б же я була письменна, я б до тебе безконечником листи писала, щодня посилала, а теперечки комусь треба поклонитись та попросити. Чи напише ж так сумно й щиро, як моє серденько чує?
Пішла до дяка просити.
- Добре, - каже дяк, - я напишу, а що мені за те буде?
Глянула вона на його: червоний такий, пикатий, веселий; мабуть, гуляти любить і горілку вживає: нема надії, щоб поцінно взяв.
- А що ви, добродію, схочете? - питає.
- А що я хочу? Даси два золотих і кварту горілки?
- Добродію! будьте ж ласкаві…
- То йди до інших, а нас не руш!
- Пишіть, пишіть уже, Господь із вами! Він нашого листа дожидає…
Почала казати, а дяк пише. Більш вона сліз вилила, як словами промовила, та так-то сумує бідна, що дяк тільки головою трясе, а далі й каже:
- Чуєте, молодице! Дасте мені дві двадцятки і кварту горілки?
- Ой добродію! та будьте ж милостиві, треба ще писати… іще не все я проказала.
- Я напишу, напишу… годі… а ти не принось двох двадцяток, не треба!
- Як же, добродію? Що ж ви візьмете?
- Нічого! - крикнув дяк ніби з досади, та зараз стих і каже: - Скінчу, та ходім вип’ємо по чарці з горя та з лиха.
- Дякую за вашу ласку, добродію, а пити не хочу. Нехай Мати Божа дає вам і долю добру, і здоров’я! Спасибі вам.
- Та давай уже, молодице, я твій лист по почті пущу. Де тобі справлятись!
- А що треба за се дати?
