Читать «Осінні новели» онлайн - страница 35
Степан Васильченко
І знову Тася, шаріє, як піон:
- А ви зразу нібито й не догадались?
- І в голову не приходило! Дід каже про якусь Наталію Андріївну, а мені й не в голові, що то за Наталія Андріївна! Ну й погуляю ж у вас на весіллі, Тасю! Тільки глядіть, щоб весілля було з музиками, з дружками, з світилками...
Очі в Тасі засяяли. Зітхнула:
- Та хто зна, як воно буде. Може, ще й та чутка була неправдива, що їх повипускали, може... такого завдадуть весілля...
Позирнула з опаскою на вікна.
Аж так. Хтось у вікно: стук!
Тінь одразу пробігла по лицю Тасі.
- Ну от... Чуєте?
Одразу наїжачилась темрява, ворожа стала.
Тася раптом до лампи:
«Ху!»
Погасила.
Шепотить у темряві:
- Це, мабуть урядник! Коли буде питать мене, кажіть що вдома немає.- І вже за пальто, за хустку, тримається за двері.
Одтуляю на вікні ріжок ковдри, придивляюсь: якийсь дядько...
Через плече полотняна торба, в руках ціпок, чобітьми топче осінні квіти під вікном, що срібною комашнею вже вкрила їх паморозь...
- Хто такий?
Проти вікна забіліли зуби - сміється. Лице томлене, мучене, ніби в мертвого. Очі позападали, світять десь із глибини, здавалось, хтось начепив жартома машкару.
- Хто такий? - голосніше гукаємо, стривожені, вже з Тасею обоє.
І зразу мурашки розсипалися поза спиною: в запалих очах у «мерця» запалало, блиснуло як криця і під вікном прогриміло громом - переможне і грізне:
- Марко!! З тюрми!
Тася заметушилась по кімнаті. Сміється, а очі набіглй слізьми. -
- Воля! Воля! Хай живе воля, рівенство й братерство!
Всі наші розмови, спогади, жалі - все розлетілось, як тріски. Так діти розкидають свої цяцьки, коли летять назустріч давно сподіваній, забареній матері...
Столітня минала ніч, розпадались мури...
- Діду, світла! Світла!
* * *
...Так от весілля... Коні воронії, бубни, музики...
Загрібай, мати, жар-жар,
Буде тобі дочки жаль-жаль...
Разом: радість, воля... маніфестації, співи, мітинги, організації...
А далі, як сніг серед літа,- драгуни!..
А далі - козаки! А далі засвистіли лютим вітром нагаї, закрутили вихрі. Ось тобі весілля! Ясну молодість, карі очі, співи - все закружило, понесло-понесло, як у бурю зо-рваний лист, за тисячі верстов у сніги. Гай-гай, куди занесла ти мене, моя сива шапка! Аж серце мліє!
Крижані гори! Білі ведмеді!
Північне марево - чари!
А далі - пекучі морози, молоді обличчя, гарячі очі, червоні на щоках маки...
А далі...
Та що ж це за вітер такий пекучий, що в лице віє, віє, як огнем?
І я ніби пробуджуюсь од сну: із естради подимає гарячим вітром, як кропивою жалить:
* * *
Яскрять золотом огні. Попід стінами ті ж тихі тіні стоять у вінках із барвінку. Море мужніх, бородатих голів посхилялось, мов під запашний цвіт у саду. Сидять, як у завороженому сні, соколом пославши думки за літами своїми.
І сидить між ними Наталія Андріївна, на руку схилилась. Примовкла, щоки од жалю горять.
І дивиться вона на мене, ніби за цю коротку мить од куплета до куплета була вже між нами довга-довга розмова,- хитає головою. Може, майнули їй перед очима теж весільні коні чи помарились далекі сніги, чи, може, того що бачить - моя ось голова сивим снігом закуріла-закуріла... Чи, може...
