Читать «Осінні новели» онлайн - страница 32

Святки... Одного дня зійшлася до мене в школу малеча по книжки. Надвечір надворі почало мести. Я поспішав швидше роздати, бо діти всі з хуторів. Осталось двоє малих, брат і сестра - обоє з другої групи. Оставляю ночувати - куди там: «Сьогодні в нас гості!» Почапали. Позираю я у вікна: курить, крутить... Непокоїть мене: до хутора верстов чотири - щоб чого не трапилось з дітьми. А тут і мати: «...Таки не треба було, сину, пускати дітей із школи - дивись, яке віє!» Чую - як загуде в грубі, як сипне, війне снігом у вікна - зразу стемніло. Аж на серці холоне.

«Померзнуть діти, куди їм вибратись із таких заметів!» І тепер стоять вони, як живі, передо мною. Уляна, більшенька, рушником підперезана, з великими очима, як темні волошки, Матвій, зовсім малий, осуркуватий, розумний качан. Уляна коло його - як нянька: прийдуть у школу - роздіне його, розмотає, руки йому нагріє, під носом витре. Далі сідає поруч, як перед божком, покірно й довірливо зазирає йому у вічі: «А дивися, Матвійку, чи оце я так написала?» І суворий Матвійко починає перевіряти їй лекції. В науці Матвій куди за неї сильніший... І от замерзли... Завтра знаходять їх у снігу... Завтра поміж жінками на хуторі розмови: двоє школярів замерзло, обнялися, сердешненькі. Книжечки до грудей попригортали, щоб не згубити...» Уявив собі обличчя цих жалібниць.

За кожуха, за шапку - з хати! Вийшов за школу - світа не видно, сліпить очі, рве за поли, з ніг валяє. Шурхаю по коліна в наметах, спотикаюся, падаю, грузну по пояс. Мов хто жене батогом. А думка, як огнем, пече: «Все це ні к чому - дітей уже десь позамітало. Книжечки до грудей...»

Стану, гукаю: «Улянко!.. Матвійко!..» - тут коло мене і голос умирає. Стомився, падаю в сніг, а думка така вже в, мене: «Коли діти замерзнуть, краще, й мені б не вертатися». Одна тліє надія: здається, їхали з базару - може, їдучи, хто взяв на сани. А як ні - замерзнуть. Раптом над самим ухом: «Дзінь-дзінь!..» Дзвоник, тихенький, як у кімнаті. Схопився на ноги, озираюсь: з другого боку - «дзінь-дзінь», мов у піжмурки грається; бурхаю по снігу, кручусь - нічого не бачу. Коли раптом щось дихнуло в лице мені гарячим, і перед самим своїм носом я бачу конячі голови, мов із снігу виринули. Примара? Вирізується з метелиці невиразний силует саней.

- Стій! - гукаю, мов за гони.

- А хто там? - одгукується мов за лісом.

- Школярів не стрівали?

- Бачили-бачили - в хуторі, хтось на розвальнях підвіз. Ще нам дорогу розказали.

Спершу аж гаряче стало од радощів, а далі раптово стало мені чогось тривожно:

«Як я думав, так і сталося... Ой, чи не сон це? І хура якась підозренна...»

Чую, питає:

- А ви ж звідки будете?

- Я учитель із Буртянської школи.

- А коли ви учитель, то сідайте, будемо їхати разом: гостя до вас везу!

- Якого гостя? («Чи не Марко?» - блиснула думка).

Озивається щось інше, голос тонкісінький, слабенький, якийсь нереальний в хуртовину, в степу. Мов мініатюрний срібний дзвоник.

- А чого це ви, пане вчителю, так довго тримаєте дітей у школі? Тож можуть замерзнути! Що, не впізнаєте? - І дзвенить десь як під шапкою: - Пригадайте сільську школу, сад, Марусю... Не пам’ятаєте? Та я ж ота Тася, що колись обіщала приїхати до вас у школу в гості...