Читать «Осінні новели» онлайн - страница 23
Степан Васильченко
- Хто такий?
Голос тихий, таємничий:
- Не лякайся, це я!
- Славко?! - В новому білому козирку - я зразу не впізнав його. Теребиться до мене на віз.
- Приніс тобі велику радість!
- Яку? - продираю заспані очі.- Яку радість?
Він починає розповідати: зо мною хоче познайомитись одна дівчина. Має зо мною щось говорити. Вона - дочка одного вчителя, висланого за «неблагонадійність» із Київщини в нашу Чернігівщину, і живуть вони тепер у нашому лісі, в «Голубій Дачі». Мають заборонені книжки. Що ми бачили в лісі поліцаїв, так то за ними.
Далі стиха: показувала прокламації... (Мене кинуло в жар).
Так от цяя Маруся і наказала Славкові, щоб він неодмінно завтра привів мене до неї. Вона, бач, дуже цікавиться моїми думками, віршами...
Мене торкнуло якесь підозріння:
- Зажди! А звідки вона знає мене?
Славко трохи зніяковів:
- Це - таємниця. Про це довідаєшся, як будеш у неї. Так підемо?
Я давно і жагуче хотів бачити заборонені книжки, а тим більше прокламації, тому одразу ж погодився.
- Ти оце, може, зразу з лісу? - питаю.
- Прямо з лісу й до тебе. У лісі - з самого ранку... Виголодався, як собака! Винеси, як можна, мені кусок хліба,- несподівано прохає він, одразу по-страдницькому скривившись і ковтнувши слину.
Я виніс із хати скибку хліба, нарвав у садку полапки, до зірок, жовтих слив.
Питаю:
- Ну, хоч яка ж вона в лице?
Рот у Славка був повний, закрутив захоплено головою:
- Кра...
Удавився.
Прокашлявся.
- Красуня! Справжня красуня! Там одні очі чого варті: як зорі! - 3 щирим захопленням почав розповідати, яке в неї лице, які очі, брови, яка коса. В карих живих Славкових очах палахкотіли іскорки недалекої, невпокійної, гарячої юності...
На дворищі видніло. З темряви прояснялись контури ясенів. Над ними вгорі хтось енергійно розбирав і розкидав верхи темної зоряної повітки. Прояснялось бліде невпокійне обличчя Славкове: спав поруч мене. Мене теж долав сон. Як засипав - примарилось: хтось лізе угору по дубові до нашого журналу. Аж кинувся.
Дожидав я Славка другого дня до вечора. Нема мого Славка. Другий і третій день - теж.
«Може, передумали... а може, Славко з ревнощів побоявся... Згаряча пообіцяв, а потім передумав. Ну, обійдеться і без того. Мені не до того».
Надійшов день, коли мене мали виряджати в семінарію держати іспит. Наше містечко щороку посилало туди душ три-чотири, і для виряджання учнів уводився вже звичай, досить урочистий і зворушливий... «Посланець» - так можна теж назвати цю картину. Як у свято, лампа в нашій хаті горіла на карнизі. Повно гостей - дядьки, тітки, сусіди. Коло порога мнуть у руках шапки куткова дітвора.
Мати заплакана, тітки на лаві задумані, дядьки суворо зосереджені. Вони позирають на мене недовірливо, як на дезертира, що тікає з рідної хати, вичитують у дорогу заповіти, вироблені гірким бідняцьким досвідом:
- Не забувай батька, матері!
- Бідних людей не цурайся!
- Пам’ятай, з якого коліна ти сам вийшов!
- Письма пиши, не гордуй рідними!
Я ходжу тихий-, покірний, увічливий. Мені здається, що виряджають мене дійсно за посланця кудись, у ті чудові краї, де людям світ легший і ясніший. Мене першого в нашому роду, з діда-прадіда!..