Читать «Циганка» онлайн - страница 21
Степан Васильченко
Гали схилилася ближче до Грицька і промовила стиха на адресу вчителя:
- Чорт носатий!
- Руда собака! - таким же тоном додав Грицько. Коли б мені якось хоч до екзаменів доходити, а тоді - хай йому враг - і на екзамени не з'явлюся.
Грицькові стало чогось шкода. Пригадалось, що й він останній рік у школі.
- Куди ж ви тоді думаєте? - спитав він.
- Мене одвезуть у город держати екзамен до гімназії.
- Напишете мені листа, як будете в городі? - спитав він.
- Безпремінно напишу, тільки ж і ви пишіть. А тоді колись знімемося й карточками обміняємося. Добре?
Так розмовляючи й доїдаючи пиріжки, дійшли вони до того місця, де дороги розходилися: Галі треба було звернути до станції, Грицькові - до своєї будки. Прощаючись, обоє спинилися.
«Чого ж це ми ні слова про «теє» не споминаємо?» - подумав Грицько. Галя стояла й теж щось думала.
«Ні, мабуть, не вміємо ще ми кохатися!» - думав Грицько.
Аж тут сталося щось таке, чого він ніяк уже не дожидав: очі в Галі засвітилися якоюсь рішучістю, лице до ушей почервоніло; заплющивши очі, вона раптом нахилилася до Грицька і ткнула чимсь м'якеньким і ніжним чи в ніс, чи в губи. Од несподіванки Грицько навіть одкинувся назад.
Потім, зрозумівши, до чого це воно йде, він і собі простяг губи, щоб одповісти тим же, та було пізно: Галя вже одхилила голову, і його губи цмокнули в пустому повітрі.
Галя, закутавшись хусткою й схиливши голову, пішла швидко. Перші хвилини Грицько навіть не розумів добре, що саме сталося. Потім буйна радість хвиля за хвилею стала огортати його.
«Це ж вона поцілувала мене!» - подумав він, і йому захотілось закрити очі й стрілою побігти улицею, покотитись колесом з якими-небудь дикими вигуками. Йшов він, і здавалося йому, що дороги він не доторкається. Про те ж, що сьогодні він, перший ученик, сидів у карцері, в його вийшло з голови.
Що ж, немає без колючок рож...
Над Мар'ївкою спочивала ніч. Могутні дуби, що густою лавою стояли понад озером, повилися густими тінями. В небі сіялися зірки й виблискували в темній, як криця, воді. В гаю цвіли весняні квітки і пахли. На березі озера, в траві, лежали Грицько і Яків, коло їх валялися розкидані по траві книжки, жмутики конвалій. Яків лежав горілиць, курив цигарку й дивився на небо. Грицько лежав до його спиною й, зіп'явшись на лікоть, дивився мрійно на воду. Лінь і втома окутала їх.
- Яків! - після довгої паузи звернувся до товариша Грицько.
Той щось муркнув собі під ніс, кинув у воду цигарку й ще пильніше став вдивлятися в небо.
- Яків! Хочеш говорити? - спитав Грицько.
- Н-не хо... - ліниво протяг той.
Замовкли. Із-за дубів став здійматися на небо місяць, червоний, великий, як червоного золота діжа; вирізалися над темною масою гаю вершечки дубів, огневими шпильками пронизалася вода. Серед тиші часом поверх води випліскувала риба, лишаючи по собі на тихому лоні розпливчаті круги. Десь скрипів віз; за гаєм, у хуторі, співали дівчата.
- Яків!.. Про що ти думаєш? - спитав знов Грицько.
- Ось глянь сюди! - промовив Яків, дивлячись на небо. - Он, бач, на небі зорі, а що там, над тими зорями?