Читать «Циганка» онлайн - страница 14

Лиця кругом напружуються, червоніють. Починають затулятись.

- А придане буде, Яреську?

- А придане таке: новий ремінець до ліри, дві полотняні торби, ще й костур з залізним наконечником.

Піхтір хапає себе за носа; щоки його надуваються, як пузирі, червоніють, а з рота, немов з розірваного оддутого пузиря, починає шипіть і пирскать з-під пальців. Далі пальці з носа спорсають, Піхтір хапається за живіт і заходиться од реготу. Його вкривають буханами, та вже пізно. Ніколи не хотілося Піхтіреві так сміятись. Його хапають, давлять за шию, рядном затуляють йому рота. Садять у боки, в спину, - він кавкає, пирскає, проте вдержати реготу, що пре з його, як вода через пліт, не може. Макар ухопив з комина дощечку, що Титарчиха коле на тріски, і ляснув зо всього маху Піхтіра іззаду. Той відразу змовк, вирвався з чужих рук і, вхопившись за дошкулене місце, сердито глянув на Макара. Хотів лаятись, та, зустрівшись очима з Макаром, несподівано пирскнув і знову зайшовсь. Усі, що до цього часу здержувались, зразу розлізлись по кутках і закихкотіли...

Одному Макарові було не до сміху. Він лаявся, докоряв усім, нахвалявся, що зроду-віку не стане більш що-небудь розказувати.

Коли регіт трохи стих, постановили ліру припинити, бо щоб справді не перепало чого од Титарчихи. Один із «стрільців» обіщав розказати страшну казку. Прикрутили низенько лампу, позбивались до гурту. «Стрілець» закинув ноги на комин і починає розказувати.

Щось затарабанило в вікно. Всі кинулись; деякі полякались, Піхтір нащось погасив лампу. Затарабанило знову дужче, нетерпляче. Більш сміливі злазили з печі й тягли за собою інших. Щільно тулячись один до одного, цілим гуртом стали вони коло вікна.

- Хто там такий? - строго питає передній. Знову застукало.

- Хто такий? - усі разом гукнули хлопці.

- Та відчиняйте мерщій, баби! - почули вони знадвору знакомий голос.

- Це ж Яків, - радо крикнув хтось, і всі засміялись. Засвітили лампу, одіперли двері.

Увійшов Яків. У довгому кобеняку, запорошений снігом, з палицею в руці, він зразу здавався дорослим чоловіком. Кепкуючи з хлопців, він отрушував сніг і роздягався.

- А що я сьогодні, братця, бачив! - трохи згодом почав він розказувати. - Іду я з дому, зайшов до Грицька. Не застав я Грицька дома та й іду сюди. Аж ось коло Галиної хвіртки щось двоє ханьки мне, рукавами затуляється. Підходжу до них - коли, хто б ви думали? - Павлушка й Андрій.

«Чого ви тут?» - питаю. «В нас, - кажуть, - отвєти в задачнику вирвані, так оце хочемо побачити Галю та попросити». Постидив я їх, покивав головою та й пішов. Отаке стало на світі діятись, - зітхнув він, - бере баба над козаком гору. А моду яку вже заводять, - почав він знову, - чоломкаються за ручку з дівчатами, та ще не як-небудь - на «ви».

- Та воно, як казати правду, то неловко й так, як ото роблять наші «стрільці», - обізвався Макар. - Дівчата щебечуть до їх привітно та любо, а вони, лобурня, як одвезуть що-небудь, то за них зчервонієш.

- Ні, нема правди на світі, - казав, розбуваючись, своєї Яків. - Аж нема, батьку? - спитав він Грицька.