Читать «На Розпутті» онлайн - страница 34

- Дивись, уже наші луки видко! - то замислений Демид стрепенувся. Він почав глядіти на широкі, тепер пожовклі, луки, що по їх бігла, виблискуючи на сонці, вузенька річка, на гайок понад річкою і, нарешті, на рідну хату, що тільки верхом своїм визирала з буйного саду. Він дививсь на їх так, мовби вш не два місяці, як покинув їх, а бачить їх знову після довгої кількарічної розлуки. Якесь давнє-давнє почування любе знов обхоплювало його, і все здавалось йому таким новим і таким гарним. Колись давно почувався він так саме... Але то було Давно,- і тепер мовби на його новим духом віє...

- Що це? - подумав Демид.- Чого се мені так покращало це все, таким ріднішим, любішим зробилося?

І він згадав, як виїздив з міста і як місто здавалось таким адзвичайно похмурим, темним, гнітючим...

- Демиде, голубчику! Синочку! - скрикнула старенька ухорлява Демидова мати, вискочивши на рундук та обхопивши сина.

- Боже мій! Як же ти змарнів! - скрикнула вона знову, глянувши йому в обличчя.

- Дарма,- ось ви, мамо, мене підгодуєте,- усміхнувся Демид.

- Біжи, стара, вари галушки, вареники, книші, пироги, пундики...- промовив Кирило Семенович.

- Бозна-що ти, старий, кажеш!.. Та й де ж таки видано, щоб книші, пироги та пундики варили! - одмовила Марта Іванівна і повела сина в хату.

Демид увійшов у просту, добре йому знайому світлицю, що звалася в їх пишним ім'ям - вітальня,- тим, що тільки в їй можна було вітати гостей,- уздрів знайомі, помазані білою глиною стіни, кілька стародавніх стільців попід стінами, ще стародавніші два крісла біля столу, канапу стару та малюнків кільки по стінах - уздрів це все і почув себе так спокійно. Глянув на батька та на матір: обличчя у їх сяли з щастя. Демид обняв матір і поцілував щиро, потім батька.

- Ну, ось я й дома! - і правда ж, що нема і не буде ніде так гарно, як дома!

- Йо? - перепитав зрадівши батько.- Тільки тепер гляди, бережись, а то мати загодує тебе всякими своїми...

- Бозна-що ти кажеш, старий!..

- А то й ні? А ти б краще спиталася, чого це Демид приїхав.

- Авжеж чого: мабуть, попрощаться та на свої лікарі їхати! - і обличчя у Марти Іванівни засмутилося.

- От же й не вгадала, стара! Поганий ти угадько, поганіший за тих трьох циганових синів, що, знаєш...

- Та знаю вже!.. Але що ж там таке, коли не лікарі? - питалася Марта Іванівна.

- Лікарів, мамо, ще поки ніяких і нема, ще коли там будуть, а я приїхав просто у гості до вас,- сказав Демид.

- Оце гарно, синку, вигадав, хоч я на тебе надивлюся...

- Якщо ми з їм не помремо з голоду!..- перепинив Кирило Семенович.

- Ой, лишко!.. Я ж і забула за обід! - скрикнула мати і побігла до пекарні.

- Ну, а я піду в свою хату,- промовив Демид,- трохи вмиюся,- і вийшов. Його хата, та, що в їй він звичайно жив, як бував дома, була малюсінька світличка з одним вікном, з ліжком з одного боку та з лавою, селянським килимом укритою, з другого - з столом та з стільцем. Якщо додати сюди полички та книги та два-три письменницькі портрети, а серед їх великий Шевченків, то це й усе, що було в їй. Демид умивсь, передягсь і пішов до гурту. Там гарячий борщ уже парував на столі. Зголоднілі подорожні так залюбки заходились коло його, що ніколи було й розмовляти. Але як трохи під'їли, то Марта Іванівна, що не зводила з сина очей, запиталася несміливо, видимо боячись лихої відповіді: