Читать «На Розпутті» онлайн - страница 32

Так, він може боротися і він боротиметься. Він виборе волю, працю любу, хоча мільйони людей стогнатимуть невільною тяжкою працею. Нехай він погодиться й з Ганною. Це все добре. Але що потім? Буде потім щастя? Ні. Принаймі - воно нічого не варте, се щастя.

Еге, те щастя, що його так бажає людина, що в йому вона вбачає мету своєму життю,- справді не варте нічого.

Яке це щастя, коли я, напившися вранці чаю, вийду з дому і забуду застібнути пальто на верхній ґудзик і через це буде якесь там запалення в легенях чи ще якась погань, і я дам дуба! .

Смерть - це та річ, що вона собою знищує всю вартість чого б там не було на землі. Що може важити хоч би й найвище щастя на їй, коли смерть відразу і щохвилини може знищити все? І тоді темрява, ніщо...

Він згадав, як читав колись у часописах, скільки важив мозок у одного великого, що зажив собі європейської слави, письменника. Він не пам'ятає, скільки саме, але не забув, що в тому-таки часописі описано було й те, як великому письменникові розпиляно голову, винято мозок... Не знає він, чи поховано мозок потім у яку золоту урну, чи просто прийшов сторож, скіпкою зскріб шматок мозку у черепок - укупі з попелом од тих цигарок, що їх анатоми курили,- і притулив черепок до голови...

Згадав це, і його всього мов скрутнуло. Людина, найкраща людина, ідеал людини, жила і мала щастя - робити своєю працею добро мільйонам - і ось тепер що? Брудні сторожеві пальці пхають мозок у черепок, ні, навіть не пальці, а скіпка. А цей шматок, що до його сторож гидує доторкнутися руками, цей шматок є те, що дало нам ті великі твори! І все це скіпкою, скіпкою!

Щастя! Ось він - прообраз того щастя. Він боротиметься - нащо? Щоб умерти?

Добре тим, що вірять у життя інше, тогосвітнє! Добре! Як би він тепер бажав вірити, та не може! Ця віра дає надію, дає мету в житті, дає розуміння, вагу життю. А без неї все скінчається чорною, безнадійною, абсолютною смертю.

На який же чорт ці зорі - довічні, невмирущі, цей місяць, земля - все це німе, мертве - і невмируще, а я - вмирущий, я - живий, тямущий? Ба, ні! "Наука" (він іронічно всміхнувся) каже, що й вони вмруть, що й сонце вмре, що це все якась безодня поглине. А там? Він хоче знати, хоче розуміти, що там - може, тоді він знайде й собі відмову. Але що там - він не знатиме і не зрозуміє - хоч не питайсь.

- Und ein Narr warter auf Аntwort...- згадалась йому його ж одмова Демидові.

Дурень дожидає відповіді,- запевне, дурень! Одмови бути не може. А коли так, то нащо це все - життя, сонце, зем щастя - все це, що є, що бачиш, що знаєш? Ні на що! геть усе к чортовому батькові!

Гордій плюнув і встав з ослону. Він озирнувсь. Міський садок був порожній і темний, бо сторож уже погасив у йому ліхтарі. Була вже ніч.