Читать «На Розпутті» онлайн - страница 14

Довго не спав і Ганнин брат.

Дуже рано, з хлоп'ячих літ, загубив він віру. В університеті - так йому здавалося - він рішив усі питання на підставі останніх здобутків науки, і все було так просто і так зрозуміло, а найбільш - гарно. Гарно тим, що замість сліпої віри, що доводила часто й густо до суєвірства, запанувало ясне світло людського розуму. І так просто здавалося все: слухайсь раз у раз власного розуму, роби на підставі великих принципів - і все буде гарно, і ти будеш гарний.

Але так було недовго. Неминуче питання: а що ж потім? а нащо ж це все? - повинно було постати зараз же, скоро людина заспокоювалася на самолюбній вірі у власний розум. І воно зродилося і в Квітковського.

З того часу він не мав спокою. У його була щира душа, прихильна до всякого добра, але тепер він не бачив, нащо він робитиме те добро, якого бажала його душа. Нащо він робитиме, коли все мусить загинути, загинути без ніякого сліду не тільки для його, але й для кожного з тих, кому він робитиме те добро?

Душевні муки давно вже попсували Квітковському нерви. Він не міг керувати їми, вони цілком над їм панували. Це, звісно, не могло запомогти йому в тій важкій душевній борні, що він її тепер одбував.

Він не міг пристати на холодну егоїстичну думку свого родича Келишинського; але й те, що він бачив кращого,- всі так звані "ідейні" заходи,- не задовольняли його, не заспокоювали його турботи...

III

Ганна не була якоюсь надзвичайною істотою. Вона була тільки простою розумною дівчиною. Вона зростала у батька тихо, розвивалась не поспішаючись. Вчившись у гім­на­зії, багато думала, багато читала. Це її розвило. Батькові кни­жки та деякі розмови з Демидом прихилили її до рід­но­го народу. Довчившись у гімназії, випрохалась у матері погостювати на село до тітки, панії вдови, що господарювала на власній чималій землі. Дівчині хотілося побачити село, народ. Але побачила його тільки зверху, мужики сах­а­лись її, як і всякого "пана". Це ще більше роздратувало її цікавість, і їй здавалося, що там, Де вона не могла нічого до­відатися, ховається щось надзвичайно гарне, ідеал - який саме - невідомо, але у всякому разі - ідеал. Ставши в оборо­ні народних прав, Гордій Раденко саме трапив на той шлях, що на йому була тоді й думка в молодої дівчини. Тим розмови його зробили вплив на Ганну. Та ще більше зробив на неї вражіння він сам. Енергія, що нею пройнято було всю його постать, врода, палкість, щирість все це надзвичайно вражало дівчину. З Демидом вона любила розмовляти, любила його слухати, бачити біля себе, але він її не вражав, він був звичайною людиною, такою саме, як і вона. Не такий уявлявся їй Гордій Раденко: це було сонце, що світило і все навкруги скоряло своїм могутнім сяєвом...

Так почувала Ганна в той час, як вона вдруге стрілася з Гордієм. Це було в міському саду. Добра частина людей з міста зіходилася вечорами на прохідку в той садок. Пішла й Ганна з братом, їм зустрівся один знайомий, колишній то­вариш університетський Квітковському. Він пристав до їх, і Квітковський зараз же загомонів з їм. Розмова Ганні була зовсім нецікава, і вона, трохи нудьгуючи, йшла з їми. Так вони обійшли садок, і Ганна вже хотіла казати, що час додому, як зненацька струнка Раденкова постать стала пе­ред нею.