Читать «Нестерпна легкість буття» онлайн - страница 3

Він дивився на брудну стіну навпроти й думав про те, що й сам до пуття не знає, істерія це чи кохання.

І було йому шкода, що в такій ситуації, коли справжній чоловік зумів би відразу прийняти рішення, він вагається, зневажуючи цю найпрекраснішу з усіх митей, які будь-коли пережив: оту мить, коли він стояв на колінах біля Терезиного ліжка і йому здавалося, що не переживе її смерті.

Томаш розсердився на себе, але раптом йому спало на думку: власне, це ж цілком природно, що він не знає, чого хоче.

Людина нічого не знає, до чого мусить прагнути, бо живе одне-єдине життя й не може ні порівняти його зі своїми попередніми життями, ні виправити його в наступних життях.

Тож бути йому з Терезою, чи краще залишитися самому?

Неможливо перевірити, яке рішення краще, бо немає жодного порівняння. Людина переживає все вперше й без підготовки. Як актор, що грає виставу без репетиції. Але чого варте життя, коли перша репетиція вже є самим життям? Ось чому життя завжди подібне до ескіза. Втім «ескіз» не точне слово, бо ескіз є завжди начерком чогось, підготовкою до картини, тоді як ескіз нашого життя є ескізом до нічого, начерком, що не став картиною. Einmal ist keinmal, згадує Томаш німецьке прислів’я. Те, що відбулось одного разу, ніби й не відбулося ніколи. Якщо людині суджено прожити одне-єдине життя — то це ніби вона не жила взагалі.

4

Але якось у перерві між двома операціями сестра покликала його до телефону. В трубці Томаш почув Терезин голос. Дзвонила вона з вокзалу. Томаш зрадів. На жаль, на той вечір у нього вже було призначене побачення, тож він запросив її до себе на наступний день. Та тільки-но поклав трубку, відразу ж докорив собі, чому не покликав її сьогодні. Адже мав іще час відмовитись од призначеного побачення! Томаш уявляв собі, що робитиме Тереза в Празі цілих тридцять шість годин до їхньої зустрічі, і його поривало сісти в автомобіль і шукати її на празьких вулицях.

Тереза справді з’явилась наступного вечора, на плечі в неї висіла сумка з довгим ремінцем, і вона видалася йому ще елегантнішою, аніж минулого разу. В руці тримала грубу книжку. То була «Анна Кареніна» Толстого. Поводилася Тереза весело, може, навіть трохи галасливо, намагалася довести, що опинилася тут ненароком, завдяки випадкові: в Празі вона у службових справах, але, можливо, пощастить знайти тут роботу.

Потім вони лежали поряд на тахті, голі й стомлені. Була вже ніч. Томаш запитав, де вона поселилась, аби відвезти її автомобілем. Тереза розгублено відповіла, що готель іще тільки має намір пошукати, а валізу лишила в камері схову на вокзалі.

Іще вчора Томаш боявся, що, коли покличе її до Праги, Тереза приїде й запропонує все своє життя. Тож коли вона сказала, ніби валізу залишила в камері схову, в голові йому майнуло, що в тій валізі її життя, і перше ніж запропонувати йому, вона лишила його на вокзалі.