Читать «Тарас Шевченко. Твори у п"яти томах. Том 2» онлайн - страница 69

Молодій ще силі,

Послужи йому так щиро,

Як мені служила!»

Вернулися од криниці,

І Степан сідлає

Коня, свого товариша,

Й жупан надіває.

А Ярина дає зброю,

На порозі стоя;

Степан її надіває,

Та плачуть обоє.

І шаблюка, мов гадюка,

Й ратище-дрючина,

її самопал семип’яденний

Повис за плечима.

Аж зомліла, як узріла;

І старий заплакав.

Як побачив на коневі

Такого юнака.

Веде коня за поводи

Та плаче Ярина;

Старий батько іде рядом,

Научає сина:

Як у війську пробувати,

Старшин шанувати,

Товариство поважати,

В табор не ховатись.

«Нехай тебе бог заступить!» —

Як за селом стали,

Сказав батько, та всі троє

Разом заридали.

Степан гукнув, і курява

Шляхом піднялася.

«Не барися, мій синочку,

Швидче повертайся!» —

Сказав старий. А Ярина,

Мов тая ялина

При долині, похилилась…

Мовчала Ярина.

Тільки сльози утирає,

На шлях поглядає;

Із куряви щось вигляне

І знов пропадає;

Ніби шапка через поле

Котиться, чорніє,

Пропадає, мошечкою

Тільки, тільки мріє,

Та й пропало. Довго, довго

Стояла Ярина

Та дивилась, чи не вирне

Знову комашина

Із куряви. Не вирнула —

Пропала! І знову

Заплакала Яриночка

Та й пішла додому.

Минають дні, минає літо,

Настала осінь, шелестить

Пожовкле листя, мов убитий

Старий під хатою сидить,

Дочка нездужає Ярина;

Його єдиная дитина

Покинуть хоче. З ким дожить,

Добити віку вікового?

Згадав Степана молодого,

Згадав свої благі літа,

Згадав та й заплакав

Багатий сивий сирота.

«В твоїх руках все на світі,

Твоя всюди воля!

Нехай буде так, як хочеш,

Така моя доля»,—

Старий вимовив і нишком

Богу помолився;

Та й пішов собі з-під хати

В садок походити.

І барвінком, і рутою,

І рястом квітчає

Весна землю, мов дівчину

В зеленому гаї;

І сонечко серед неба

Опинилось — стало,

Мов жених той молодую,

Землю оглядало.

І Ярина вийшла з хати

На світ божий глянуть,

Ледве вийшла: усміхнеться,

То піде, то стане,

Розглядає, дивується,

Та любо, та тихо,

Ніби вчора народилась…

А лютеє лихо

В самім серці ворухнулось

І світ запалило.

Як билина підкошена,

Ярина схилилась;

Як з квіточки роса вранці,

Сльози полилися.

Старий батько коло неї,

Як дуб, похилився.

Одужала Яриночка,

Ідуть люде в Київ

Та в Почаїв помолитись,

І вона йде з ними.

У Києві великому

Всіх святих благала;

У Межигорського Спаса

Тричі причащалась;

У Почаєві святому

Ридала-молилась,

Щоб Степан той, доля тая

Їй хоча приснилась.

Не приснилась. Вернулася,

Знову забіліла

Зима біла. За зимою

Знов зазеленіла

Весна божа. Вийшла з хати

На світ дивуватись

Яриночка, та не бога

Святого благати,

А нищечком у ворожки

Про його спитати.

І ворожка ворожила,

Пристріт замовляла,

Талан-долю та весілля

З воску виливала.

«Он бачиш, кінь осідланий

Тупає ногою

Під козаком; а онде йде

Дідусь з бородою

Аж до колін. Ото гроші;

Якби догадався

Козак отой злякать діда,

Злякав та й сховався

За могилу, лічить гроші,

А он знову шляхом

Козак іде, ніби старець,

То, бач, ради страху,

Щоб ляхи або татаре

Часом не спіткали».

І радесенька Ярина

Додому верталась.

Уже третій, і четвертий,

І п’ятий минає

Немалий рік, а Степана

Немає, немає.

І стежечка-доріжечка,

Яром та горою

Утоптана до ворожки,

Поросла травою.

Нема його. У черниці

Косу розплітає

Безталанна, коло неї

Падає, благає

Старий батько, хоч літечко,