Читать «Тарас Шевченко. Твори у п"яти томах. Том 2» онлайн - страница 68

У наймити;

Тойді й побачимо, що буде.

Бо хто не вміє заробить,

То той не вмітиме й пожить.

А ти як думаєш, небоже?

Не думай, коли хочеш знать,

Де лучче лихом торгувать,

Іди ти в Січ. Як бог поможе,

Там наїсишся всіх хлібів,

Я їх чимало попоїв,

І досі нудно, як згадаю!

Коли здобудеш — принесеш,

А коли згубиш — поживеш

Моє добро, то хоч звичаю

Козацького наберешся,

Та побачиш світа,

Не такого, як у бурсі,

А живі мисліте

З товариством прочитаєш.

Та по-молодечи

Будеш богу молитися,

А не по-чернечи

Харамаркать. Отак, сину,

Помолившись богу,

Осідлаєм буланого

Та й гайда в дорогу!

Ходім лишень полудновать,

Чи ти вже, Ярино,

Змайструвала нам що-небудь?

Отаке-то, сину…»

«Уже, таточку!» — озвалась

Із хати Ярина.

Не їсться, не п’ється, і серце не б’ється,

І очі не бачать, не чуть голови!

Замість шматка хліба за кухоль береться.

Дивиться Ярина та нишком сміється.

«Що се йому стало? Ні їсти, ні пить —

Нічого не хоче! Чи не занедужав?»

«Братику Степане, що в тебе болить?» —

Ярина питає. Старому байдуже,

Ні бито й не чує. «Чи жать, чи не жать,

А сіяти треба, — старий промовляє

Нібито до себе. — А нумо вставать,

До вечерні, може, ще пошкандибаю.

А ти, Степане, ляжеш спать,

Бо завтра рано треба встать

Та коня сідлать».

«Степаночку, голубчику!

Чого се ти плачеш?

Усміхнися, подивися,

Хіба ти не бачиш,

Що й я плачу? Розсердився

Бог знає на кого

Та й зо мною не говорить.

Утечу, єй-богу,

Та й сховаюсь у бур’яні…

Скажи-бо, Степане,

Може, й справді нездужаєш?

Я зілля достану,

Я побіжу за бабою…

Може, це з пристріту?»

«Ні, Ярино, моє серце,

Мій рожевий квіте!

Я не брат тобі, Ярино,

Я завтра покину

Тебе й батька, на чужині

Де-небудь загину,

А ти мене й не згадаєш,

Забудеш, Ярино,

Свого брата…»— «Схаменися!

Єй-богу, з пристріту!

Я не сестра? хто ж оце я?

О боже мій, світе!

Що тут діять? Батька нема,

А він занедужав

Та ще й умре. О боже мій!

А йому байдуже,

Мов сміється. Степаночку,

Хіба ти не знаєш,

Що без тебе і таточка,

І мене не стане?»

«Ні, Ярино, я не кину,

А тілько поїду

Недалеко. А на той рік

Я до вас приїду

З старостами — за тобою

Та за рушниками…

Чи подаєш?» — «Та цур тобі

З тими старостами,

Ще й жартує!» — «Не жартую,

Єй-богу, Ярино,

Не жартую!..» — «Та це й справді

Ти завтра покинеш

Мене й батька? Не жартуєш?

Скажи-бо, Степане,

Хіба й справді не сестра я?»

«Ні, моє кохання,

Моє серце!» — «Боже ж ти мій!

Чому я не знала?

Була б тебе не любила

І не цілувала…

Ой, ой! сором! Геть од мене!

Пусти мене! Бачиш,

Який добрий! Та пусти-бо!

Єй-богу, заплачу».

І заплакала Ярина,

Як тая дитина.

І крізь сльози промовляла:

«Покине! покине!»

Як той явір над водою,

Степан похилився,

Щирі сльози козацькії

В серці запеклися,

Мов у пеклі. А Ярина

То клене, то просить,

То замовкне, подивиться

І знов заголосить.

Незчулися, як смерклося;

і сестру, і брата,

Ніби скованих докупи,

Застав батько в хаті.

І світ настав, а Ярині

Не спиться, — ридає.

Уже Степан із криниці

Коня напуває.

Й вона з відрами побігла —

Ніби за водою

До криниці. А тим часом

Запорозьку зброю

Старий виніс із комори,

Дивиться, радіє,

Приміряє, ніби знову

Старий молодіє.

Та й заплакав. «Зброє моя,

Зброє золотая!..

Літа мої молодії,

Сило молодая!

Послужи, моя ти зброє,