Читать «Тінь сови» онлайн - страница 6

— Як то нікому? — знову здивувався Степан. — З тобою ходять усі?

— Чого це зі мною? Я сама собі йду.

— А я?

— А ти сам.

— Я сам не хочу.

Тут уже в кімнаті гойднувся регіт, навіть рожевощокі ляльки реготали з тої наївності, тільки Степан розгублено оглядався на всі боки, шукаючи те, що так усіх розсмішило. Нічого не знайшов і знов повернувся до Катерини, а вона вже йшла до дверей, хлопці притихли, і навіть дзеркало без неї стало якесь порожнє й сліпе. Уже відчиняла двері, ні на кого не повівши й бровою, не моргнувши на їхні смішки, і тут Степан вигукнув:

— Ти відьма! У тебе навіть очі зелені.

Вона зупинилась, озирнулася, подивилась на нього довгим поглядом і сказала:

— Так, відьма. А хіба що? — І зачинила за собою двері.

— Побалакали, Степане? — раденько спитав Петро Мисочка, котрий завжди перед тим, як іти до дівчат, випивав для сміливості. («Я, хлопці, як не прийму допінгу, то й забалакать не можу до дівчини».)

— Ще ні, — сказав Степан і теж вийшов з кімнати. Катерину догнав уже на вулиці, порівнявся з нею і пішов поруч, але вона ніби того й не помітила, лунко відбивала каблучками свої кроки і дивилася десь поверх людей, поверх дерев і будинків, Степанові те не подобалося, та він прощав їй: хай, дівчина має бути гордою.

— Ти що, розсердилась на мене? — спитав Степан.

— Чого маю сердитись?

— За відьму.

— Клопіт мені великий.

— Я, знаєш, казав не про таку відьму, що ото страшна, з гачкуватим носом, верхи на мітлі їздить. А про молоденьку відьмочку, що кого хоч зі світу зведе очима своїми. Ти бачила кінофільм «Чаклунка»?

— Бачила.

— Ото я про таку.

— Але ж там її зі світу звели.

— Так, — сумно погодився Степан. — Лемішка їй попався, не захистив. Я не дав би волосинці впасти з її голови.

— Ти? — і вона забула про свою гординю, засміялася дзвінко і весело й нарешті подивилася на Степана.

— Я. — Він простив їй і сміх, нехай ліпше сміється і дивиться на нього, аніж має дивитися в небо. — Ось виходь за мене, а тоді й побачиш, як не віриш, — великодушно запропонував Степан.

— Що? Куди виходити?

— Заміж. За мене.

— Ой, держіть мене, упаду.

Степан злегенька притримав її за стан, і Катерина ляснула його по руці.

— Сама ж сказала, щоб тебе держати.

— Хіба ж я тебе просила?

— Більше нікого тут не було.

— У тебе що, не всі дома?

— Не знаю, я вдома давно не був.

— От зануда.

— Просто я не люблю, коли кажуть одне, а думають друге. Правду треба казати. Ось ти мені сподобалася, і я кажу, що ти мені подобаєшся і виходь за мене заміж.

— А може, ти мені не подобаєшся.

— Може. Але думаю, що це не так. Якщо навіть так, то сподобаюся пізніше. Все одно будеш моєю. Тут уже, як той казав, хоч круть, хоч верть.

— В черепочку смерть, — сказала вона.

— Я теж ворожбит, Катю. Мене моя баба навчила. Вона була з тих, що знаються на чарах. Не віриш? Коли вона помирала, то стелю зривали в хаті, ніяк не могла одійти. Мучилась, мучилась, а тоді попросила пробити діру в стелі. І відразу, коли це зробили, померла.

— Розкажи комусь іншому.

— Хай мене грім поб’є, якщо брешу. Ось подивись мені в очі. — Степан зупинився, і Катерина боязко глянула йому в очі, але страшного в них не було нічого — сині ласкавці виплескувалися на Катерину, теплі й лагідні, і все-таки бентега прохопила її груди — якась лоскітлива до млості.