Читать «Тінь сови» онлайн - страница 4

Вони вже об’їздили всіх лікарів, пооббивали пороги знахарям, що зналися на всілякому зіллі, але ні зіллячко, ні порошки, ні уколи не помогли, і Степан сказав: баста. Він взагалі не пішов би далі сільського медпункту, якби не вона, Катерина, якби він не жив її молитвами. Востаннє вона їздила з ним аж до Ленінграда, добилася на прийом до знаменитого професора, до якого люди вистоювали хтозна-які черги, і той таки обстежив Степана, однак нічого певного не пообіцяв: мовляв, справи погані, але треба сподіватися на краще, ніколи не треба втрачати надії.

І тоді Степан затявся: «Годі, я сам, Катю, видужаю. Це таке, що чоловік сам мусить збороти в собі. А ще ж мені допоможе… він», — казав про Щедрика, і не знати було, жартує Степан чи справді так думає.

Катерина й сама часом вірила в ту його вигадку, звиклася з нею за тринадцять літ життя зі Степаном, може, через те, що так любо було їм удвох, вірила у якийсь добрий дух, що оберігав їхню злагоду. І Щедрик то був чи не Щедрик, а, видно, вони прогнівили його, бо де б він дозволив лихові перейти їм дорогу.

Чим прогнівили? Коли? Кого питати і як спокутувати той гріх? Катерина не знала. Вона тільки знала, що треба щось робити, не сидіти на місці, а кудись іти, щось шукати, питати в людей, а не ждати, склавши руки, якогось благословення.

Кого питати, до кого йти? Вона сто, тисячу разів передумувала, перебирала в голові всеньке їхнє життя, переворушувала всі дні й літа, немов злежаний крам у скрині, ніби там десь могла приховатися відповідь чи порада на їхню біду, і що більше вдивлялася у минуле, то все частіше винила у всьому себе. Це вона винна, що Степан не беріг себе, він боявся не стільки хвороби, як того, щоб Катерина не знала про неї. Він любив її і весь час гороїжився, показував, який він міцний та дужий: хапався за найважчий мішок, за ціпа, за косу, за вила, а вона не могла його зупинити, хоч давно знала, що Степанові не можна так надриватися.

Та як же вона могла його зупинити, як тоді він ще зліший ставав у роботі, нікого не хотів і слухати, а співчуття було для нього мукою: «Гей, Катю, ти ще погано мене знаєш», — пік її синіми очима і попльовував на долоні, щоб знов ухопитися за сокиру чи за лопату. І так уже гехкав тою сокирою, що грабові окоренки, яких не бере і клинець, розліталися на тріски, а коли брав лопату, то земля чорніла за ним, мов за плугом.

Катерина аж лякалася його в роботі, такий був скажений, не підходь до нього, не підказуй, він сам знає, що йому можна, а що ні. А вона готова була сама все зробити за нього, бо думала, що Степан мстить їй за ті давні слова, які вона кинула ще зовсім дівчиськом, кинула так, без думки, а от, виходить, поранила.

Дурна була, тоді ще не мала й шістнадцяти, хоча вчилася вже в містечку на курсах крою та шиття. Не пішла в десятий клас, а вдома й раді; батько п’яничка, й мати коло нього змучилася: іди, Катре, матимеш на шматок хліба. Вона не думала ні про хліб, ні про що, аби лиш вирватися з дому, забути про сварки та бійки, а там, у містечку, дали їй гуртожиток, у кімнаті їх п’ятеро, але кожна сама собі пані, живи, як тобі заманеться. З дівчатами добре було, по черзі смажили картоплю на кухні, самі собі шили кофти та плаття, а на день народження дарували одна одній великі окаті ляльки з рожевими щічками, хоча ніхто вже не бавився тими ляльками (сиділи вони на акуратно засланих ліжках і дивилися на все незрушними пластмасовими очима).