Читать «Боб. Історія з книги «Месопотамія»» онлайн - страница 3

Опинившись поміж двох жінок, Боб ураз розслабився й заспокоївся. Зрештою він здійснив те, про що просив його батько, — знайшов рештки розкиданого світом сімейства, зібрав докупи всіх Кошкіних, відновив рівновагу, почув голос крові. Адже що таке сімейні стосунки? Пам’ять про померлих, турбота про продовження роду. До речі, про продовження роду, — подумав Боб і обережно кинув оком на Ліліт. Та нагадувала свою маму — мала такі ж широкі стегна, таку ж високу зачіску й яскраві уста. Мама й дотепер виглядала доволі пристойно, особливо як на свій спосіб життя. Дивлячись на неї, можна було передбачити, що чекає на Ліліт за якихось двадцять років. Себто можна було передбачити, що нічого доброго її не чекає. «Відсутність достатньо прозорих механізмів, — міркував із цього приводу Боб у листі до папи Сєви, — що забезпечують наше просування соціальними ліфтами, часто навертає нас до справ засадничо інтимніших, як от родинне життя, церковна заангажованість чи просто щоденні медитації. Хоча в більшості випадків усе закінчується наркологією». Ліліт цілий час сиділа поруч, потім і зовсім притислась до нього своїм гарячим стегном, відпускала критичні репліки щодо місцевих філадельфійських порядків, хвалила Боба за його чіткі життєві переконання, жувала гумку й пахла якимись убивчими ароматичними маслами. Добре було б її завалити, — думав Боб, розповідаючи жінкам про проблеми посттоталітаризму та ксенофобії в рідному місті. — Щоправда, вона моя кузина. Як це буде потрактовано? Тут, у країні перманентної демократії, такі речі, мабуть, і не вітаються. Якось це зовсім уже по-східному — спати з живою кузиною, є в цьому щось таке безнадійно наше, пост-тоталітарне. Тож він повернувся до тьоті Амалії, відчуваючи пекучий вогонь дівочого тіла й жадібно ловлячи ніздрями ароматизоване повітря. Тьотя Амалія тим часом теж розпалилась, курила ментолові цигарки, копалася ножем в охололій, наче небіжчик по довгій і невдалій операції, пасті, і розповідала про поневіряння їхньої родини, про довгі роки вигнання, про подорож у товарних вагонах і корабельних трюмах, про буферні зони й хімічну обробку одягу, про запах свободи й рівні можливості, про вичавлювання із себе раба, про перманентну демократію як передумову життєвої рівноваги та мультикультуралізм як основу мирного співжиття навіть із неграми. Найближчі нам за духом та моральними настановами, — говорила вона Бобу дещо зарізким нетверезим голосом, — безперечно, українці. Вони всі націоналісти. Це нас поєднує. Боб не бачив у її словах особливої логіки, проте сама тема розмови йому подобалась. На питання, що там, на батьківщині, які новини, яка ситуація, розповідав таке: безперечно, ми всі є свідками історичних катаклізмів, що невблаганно й безповоротно змінюють життя міста й характер його мешканців. Після довгих років боротьби до влади в мегаполісі прийшли жерці, фокусники та черевомовці. Скориставшись залишеними без нагляду соціальними ліфтами й опинившись на верхівці політичної піраміди, вони взялися за вирішення найнагальніших проблем міського самоврядування. Так, насамперед було поправлено та укріплено міські мури, особливо зі східного боку, звідки зазвичай очікується небезпека у вигляді кочових прикордонних племен. Відразу потому відбулися глобальні зміни в міській забудові, зокрема, через головні вулиці в центральній частині міста було пробито два нові проспекти, один із яких простягнуто від східної брами до західної, а інший — від північних мостів до південних улоговин. У місці, де вони перетиналися, споруджено було піраміду, що символізувала архітектурну адекватність та фінансову прозорість нової влади. Звичним стало проведення масових акцій поклоніння культу предків та щонедільне освячення річкової води з метою подальшого її використання в комунальному господарстві. Збільшилась кількість знамен. На знаменах, — стверджував Боб, — зображено передусім левів, шакалів та бойових півнів, що мало би свідчити про тверду настанову нової влади на подальшу соціальну ломку. Попри всі очевидні й незаперечні реформи, проведені останнім часом, проблема посттоталітаризму та ксенофобії, за рваними свідченнями Боба, нікуди не щезла. Тому, скажімо, я, — сухо констатував він, — позбавлений щонайменшого шансу на просування вгору бодай якимись, бодай вантажними соціальними ліфтами. І все, що випадає на мій життєвий жереб, — це печальне скніння в тісних провулках приміського ґетто, тяжкий тягар не-адаптованості, невтішне споглядання суспільної диференціації та релігійної нетерпимості. Ці суки, — плакався Боб, хапаючи тьотю Амалію то за руку, то за коліно, — ніколи, ви чуєте, ніколи не дозволять мені твердо стати на ноги! Тьотя Амалія слухала, знервовано стиснувши губи. Лі-літ гладила його по плечу, від чого Боб плакався ще завзятіше. І лише коли десь поночі, після чергової пляшки каліфорнійського, він завів мову про двоголових працівників муніципалітету, у чиї обов’язки входить курування сектору освіти й спалювання відьом на центральному ринку, тьотя Амалія таки зібралася з духом і запропонувала всім іти спати, бажано вдома, бажано окремо. Наостанок висловила чітку впевненість, що Боб зробив правильний вибір і що Америка, ця колиска мультикультуралізму, таки зробить із нього людину. Якщо він, звісно, буде по-людськи поводитись.