Читать «Бій під Крутами. 1918» онлайн - страница 40

Найвидніщі уми нашого відродження спочатку непохитно вірили в російську демократію, вірили в те, що російська революція приносить визволення всім народам і думка про могутню і непорушну монолітність великої Росії була міцно прищеплена в українських угрупуваннях.

Цілком зрозуміло, що ці угрупування не мали своїх певних державних українських ідеольогій і більшість з них годувалася запозиченими радикальними течіями російської суспільності.

І ці найвидніщі наші уми прийшли з великим революційним багажем, але малим державним досвідом. Скоро корабель української держави опинився в їх руках і поплив, неозброєний, без певного курсу.

Треба було творити військо – підвалини цілої державної будови. Але українська влада більше цікавилася військом не як збройною силою, а лише як сконцентрованою масою людей, яка була добрим ґрунтом до агітаційної праці й насаджування соціялізму.

Борячись за «українізацію» армії, вона головно стреміла до одержання, так би сказати, монополю на агітацію серед цієї зібраної маси людей.

З кінцем 1917 року скінчилося і свято революції, настав грізний час для України. Озброєні сили большевиків, заволодівши вже східним шматком України, йшли до нашої столиці Києва двома сильними арміями. Одна армія під командою Єгорова йшла по залізниці Харків – Полтава – Київ. Друга армія під командою Ремигова посувалася в напрямку Курськ – Бахмач – Київ.

Загальне керівництво большевицькими операціями було в руках Муравйова, а сили ворога складалися з великої кількості піхоти й артилерії.

Крім того, з боку Жмеринки – Козятина посувалися здеморалізовані частини російського гвардійського корпусу, стримувані до того часу 1-м українським корпусом генерала Скоропадського.

Помалу це залізне кільце звужувалося й наближалося до Києва.

Трудно в історії знайти більш трагічне положення.

Українське Правительство опинилося майже безборонним з відкритими кордонами держави.

Наказом нашого Військового міністра ще в половині грудня оголошено загальну демобілізацію української залоги столиці.

Цим Український Уряд позбавляв себе останньої оборони. Наслідком цього наказу трагізм положення подвоївся, бо полки, які були опорою Центральної Ради, як, наприклад, Сердюцька дивізія, демобілізувались на протязі кількох днів, натомість полки збольшевичені й здеморалізовані, як Солой-дачники, понтонний баталіон та інш., залишилися в повному складі й своїм ворожим настроєм та поважним числом становили велику небезпеку в центрі самої столиці.

При такому стані речей розпочалася гарячкова праця по організації спротивлення наступаючому ворогові. І тут відіграло велику ролю українське студентство, українська шкільна молодь м. Києва.

Доцільним буде тут подати кілька фактів з життя цієї молоді в час революції.

Ще в червні місяці 1917 р. з ініціятиви кількох українських гуртків, тоді ще російських середніх шкіл, відбулися збори представників українців середнєшкільників м. Києва в українському клюбі «Родина».

На тих зборах ухвалено організувати всіх середнєшкільників в оден союз під назвою «Осередок Українських Середнє-шкільних Організацій м. Києва».