Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 41

Ні-ні, все ж таки варто бути якомога обережнішим.

Тим паче, у незнайомій Франції.

– О-о-о, то шевальє справді іноземець! – відповіла між тим дівчина, заправляючи під капюшон накидки розкішне біляве, з ледь помітним рудуватим відтінком волосся.

– Так, я не француз. А що, хіба за кольорами мого мундира не видно…

– Ох, знаєте, дівчата не надто обізнані на подібних тонкощах! Звідки я там знаю, француз ви чи ні?! Тим паче, вимова ваша дуже й дуже чиста. – Вона поправляла одяг і говорила водночас: – Шевальє має шпагу, щоб захищати скривджених, я благала про допомогу…

– Завжди до послуг мадемуазель, – повторив Григорій.

Вона нарешті привела до ладу одяг, у свою чергу церемонно вклонилася й мовила:

– Жанна-Антуанетта Пуассон.

Потім кинула на Григорія загадковий, сповнений невловимих чар погляд і несподівано додала:

– І врахуйте, шевальє, що сьогодні ви мали честь зробити великій нашій державі та особисто Його Королівській Величності Луї П'ятнадцятому грандіозну послугу! Тож і Франція загалом, і я сама у боргу перед вами, месьє капітане Бартель.

– Он як?..

– Саме так, люб'язний шевальє.

Григорій прискіпливо оглянув дівчину з голови до ніг. Те-е-ек… Пристойний, але вельми скромний одяг… Світле, ледь рудувате волосся, кінчики якого вибиваються з-під капюшона теплої зимової накидки… Миле, проте трохи блідувате личко… І очі… Світлі й ясні, проте якогось невизначеного кольору: чи то жовтувато-зелені, чи то сірувато-блакитні… Втім, понад усе вони нагадували мінливу морську хвилю, відтінок якої змінювався залежно від освітлення.

Жанна-Антуанетта Пуассон?.. Цікаво, дуже цікаво.

– Ну, що ж, – мовив нарешті Григорій, коли мовчанка занадто затяглася. – У такому разі, мадемуазель, дозвольте вивести вас із цих глухих нетрів і заразом дізнатися, яким чином скромний шведський капітан мав честь прислужитися Його Величності королю Луї!

Григорій ґречно підставив дівчині зігнуту в лікті ліву руку.

– Дякую, любий шевальє, – вона вправно підхопила рятівника під лікоть, – дійсно, підемо звідси… подалі від цих…

Дівчина озирнула трупи й гидливо підібгала гарненькі губки, здавалось би, самою природою створені для поцілунків.

– Нічого, нічого, ви абсолютно вірно зазначили, що шевальє має меча, аби захищати скривджених, – для більшої переконливості Григорій поклав праву долоню на ефес шпаги. Якщо хтось і спостерігає за ними із якоїсь засідки, нехай бачить, що «шведський капітан» готовий скористатися зброєю.

– То що, йдемо?

– Авжеж.

Вони повільно пішли геть.

– До речі, мадемуазель, як ви тут опинилися?

– Зовсім випадково. Я йшла до костелу, по дорозі зустріла того… ну-у-у…

– Котрого з двох?

– Одноокого й шепелявого. Збиралася подати йому милостиню, але несподівано він почав скиглити, що буцімто у нього вдома помирає дружина і що в нього тільки-но, мовляв, було видіння: прекрасна шляхетна незнайомка зцілює хвору страдницю самим лише дотиком руки. Цей негідник настільки проникливо благав про допомогу, що я не втрималася і пішла за ним.

– Ви занадто довірливі, мадемуазель.

– Мабуть, що так… – зітхнула дівчина. – По дорозі до нас причепився другий… тільки він тоді кульгав. Точніше, підстрибував, спираючись на милицю. А коли пройшли декілька кварталів, негідники раптом кинулися до мого гаманця. Ну, я не розгубилася, та вони скористалися милицями, немов розп'ялками… Решту ви бачили, капітане.