Читать «Орлі, син Орлика» онлайн - страница 104

– Так, якщо не пошкодуєш зусиль і часу, не лякатимешся прикрощів злиденного життя, колись із тебе вийде неабиякий поет.

– Ви справді так вважаєте, гер генерал?!

– Авжеж, мій друже, авжеж!

– О-о-о, гер генерал!..

Розчулений таким компліментом хлопець рвучко кинувся до графа, проте цим різким рухом заподіяв йому ненавмисну шкоду. Орлі наморщив обличчя й засичав крізь зуби від болю, а Йоганн Вольфганг ошелешено відсахнувся, забелькотівши:

– О-о-о, гер генерал, вибачте, будь ласка, вибачте! Я не хотів…

– Так-так, знаю, знаю… Просто мені боляче, от і все.

– Вибачте, гер генерал!..

– А-а-а, пусте…

Нарешті граф перейшов на ліжко, що стояло у кутку кімнати, вмостився там якнайзручніше, Йоганн Вольфганг обережно (аби знов не спричинити зайвих клопотів) усівся на краєчку стільця поруч – і спокійна виважена бесіда продовжилася на тому ж самому місці, на якому завершилася вчора.

Ясна річ – йшлося про скелю Лореляй, що височить посеред Рейну. Тільки якщо юний Йоганн Вольфганг захоплено щебетав про тамтешні запаморочливі краєвиди, генерал-поручник оцінював мальовничу місцину з точки зору професійного вояка. Бо краса красою, а от що скеля Лореляй є природною неприступною фортецею, то з цим не посперечаєшся…

– Чому ви, гер генерал, весь час говорите про війну? – не втримався нарешті від запитання хлопчина.

– Бо я військовий! Про що ж іще мені говорити у такому випадку? – щиро здивувався граф.

– Та хоч би про скарби Нібелунгів! – сказав Йоганн Вольфганг, причому в його оченятах сяйнула хитра іскорка. – Адже ви до того ж людина заможна.

– Якщо вже згадувати Нібелунгів, то саме як неперевершених вояків, – Орлі знизав плечима. – От бачиш, коло замкнулося…

Хлопець лише зітхнув. Граф щиро розсміявся й мовив:

– Ну, не ображайся, будь ласка. Я тебе розумію: ти ще зовсім молодий… якщо не сказати – малий, маєш чисту романтичну душу. Тоді як у мене свої міркування та зовсім інший погляд на світ.

– А про що саме ви думаєте? Невже весь час про війну?..

– Але ж нині бойові дії тривають…

– Хіба не можна перепочити від того бодай на мить?

Орлі стомлено заплющив очі.

«Бодай на мить перепочити». Так, було б незле, зовсім незле…

Проте допоки козаки залишаються вигнанцями на чужині, заспокоюватися він просто не має права.

Не час, ще аж ніяк не час!..

– Така от справа… – обережно почав Орлі. Одразу ж згадав про щойно написаного листа, про аргументи на користь створення Рейнської Січі, вже вкотре звернені до Його Королівської Величності… І вкотре, здається, марно…

– Бач, яка справа, хлопче… Я вже неодноразово розповідав тобі, що не належу до французької нації, що я – козак.

– А-а-а, так-так! – поквапився кивнути Йоганн Вольфганг. – Козаки – це немовби наші Нібелунги, я пам'ятаю.

– Саме так, немовби Нібелунги, – посміхнувся Орлі. – Але тоді де й жити нам, як не на отій скелі Лореляй?!

– А й справді так!.. – щиро здивувався хлопчина. Граф замружився, ще раз подумки уявив написане у черговому посланні до августійшої персони, зітхнув і мовив тихо:

– Тим паче, коли козаки ще жили у рідній Украйні, а не поневірялися у вигнанні, то дуже полюбляли селитися саме на подібних скелях посеред бурхливих річок. І найславетніше, найвідоміше, найлегендарніше місце їхнього поселення називається Запорозькою Січчю.