Читать «Мантра-омана» онлайн - страница 3

Відхрестившись від вдячного сторожа, натискаєш кнопку сигналізації. Серед збіговиська сталевих коней до тебе невдоволено озивається замурзана небесно-блакитна «мікра».

Саме так, «мікра», хоч Чоловік Твоєї Мрії тоді, в автосалоні, пропонував обрати претензійний «джип». Звісно ж, чим іще долати нескінченні міські затори? І паркуватися ними краще, особливо в мікроскопічній щілині між двома «тойотами», скажімо, біля торговельного центру…

Ти тоді засміялася і сказала, що «джипи», на твою думку, більше пасують середнього зросту чоловікам з непомірно великими амбіціями і помірно маленькими членами. З твоїх уст це прозвучало легко й невимушено, як музика. А могла б хоч цього разу не виголошувати промову. Інші й не таке роблять заради палаців з тонованим склом. Твій коханий тоді образився, бо в нього «джип». І машину тобі не купив. На твій день народження, між іншим. Обмежився прим’ятим букетом троянд. Ти, звісно, помстилася, швиргонувши трояндами у найближчий бак для сміття, але довелось самій собі купляти «мікру». Та й ту в кредит. Не дивно, що ти її ненавидиш, і вона тебе — так само.

Опинившись за кермом, абияк заводиш двигун і виїжджаєш з «пирковки», довго милуючись своїм білявим відображенням у дзеркалі заднього виду (брюнетки теж так роблять, ти бачила). Нічний сторож проводжає тебе багатозначним поглядом.

«Хоче мене, падлюка», — думаєш ти.

Це ти так думаєш, а він, може, мріє, щоб у тебе за рогом продірявилося колесо (краще — всі чотири) або за кілька кварталів тебе зупинили робінгуди-даїшники. За непристебнутий ремінь безпеки, скажімо. І щоб при цьому в тебе не виявилось аптечки.

2

На роботу ти безнадійно спізнилася. Бо були даїшники, і непристебнутий ремінь безпеки, і неприкаяно відсутня аптечка. Добре, хоч зробили знижку на «білявку за кермом»…

Роздратовано грюкнувши дверцятами нещасливої «мікри», припаркованої біля величної адміністративної споруди в центрі міста, королівською ходою оминаєш заспаного охоронця (цей хоч не пив звечора) і, тицьнувши йому в пику протерміновану перепустку, зі швидкістю світла зникаєш у дзеркальному вимірі ліфта.

Нарешті потрібний поверх. Претензійна вивіска ВИДАВНИЦТВО. Приїхали. Змінюючи ходу «міс Всесвіт» на підступне скрадання, увіходиш до святая святих — приймальні. Розкішної, як голлівудська кінозірка, секретарки на місці, дякувати Богу, немає. Прямуєш далі. Новий копірайтер (Юрко, здається) зосереджено завис над комп’ютером. Судячи з поспішно-пристрасного клацання «мишею», щось глибоко особисте. Наближаєшся. Так і є. Екраном монітора гасають крихітні монстрики і безжально смачать інших монстриків червоним вогнепальним лайном.

— На якому рівні? — лагідно цікавишся ти.

— На четвертому, — не озираючись, видає військову таємницю білявий хлопчина щойно-після-універу. — А всього їх п’ять. — Потім щось змушує його злодійкувато озирнутись: — А взагалі я над анотаціями працюю, — монстрики ганебно випаровуються з екрана. — То я так, зазирнув…