Читать «Мантра-омана» онлайн

Вiкторiя Гранецька

Мантра-омана

Я ставлю знак оклику. Хоч навкруги суцільні знаки питань.

Гурт «С.К.А.Й.»

Пролог

— Я тобі доведу.

— Не треба.

— Кажу ж тобі — доведу.

І, легко ступивши за край даху, він по-кіношному шугає вниз із нескінченно багатоповерхового хмарочоса. Ти лишаєшся на даху сама.

— Хворий уй…бок! — щосили горлаєш йому вслід.

Та сліду більше нема. Ніч, поцяткована неоновими вогнями мегаполіса, вдячно поглинає його, не лишаючи тобі й згадки.

Ще мить — і біля підніжжя бетонного готельного монстра залунають крики (сполохано-шоковані людські крики), хтось принагідно викличе «швидку», аби зішкребла рештки твого друга з майже до блиску відполірованої бруківки (центр міста, що не кажіть), а дехто просто зніматиме усе те дійство на камеру мобільного телефону, щоб тішитись самому, показувати друзям, а при нагоді — вихлюпнути у всесвітню мережу…

Не дочікуючись другого пришестя, дезертиром покидаєш дах. Спуститись ліфтом і змішатися з юрбою. Нікому не треба знати, що й ти тут була. Та, як на лихо, хромована домовина ліфта лізе вниз повільніше за калічну черепаху, знущально вклоняється мало не кожному з півсотні поверхів.

Нарешті довгоочікуваний сигнал у вигляді короткого «дзеньк» і двері милостиво розповзаються. Ти завмираєш. Бо перед тобою стоїть він — цілий і неушкоджений.

Життя як диво

1

Від наполегливого вереску будильника ти прокидаєшся.

Ти — безсердечна білявка-стерво з янгольськи відфарбованим волоссям в актуальний відтінок цього сезону, лякаюче-глибокими проваллями холодних сірих очей, що їх так любиш ховати за цинічними скельцями сонцезахисних окулярів (особливо в похмурі дні), і тілом, яке навряд чи коли випустиш з дому вбраним у щось інше, окрім священних дизайнерських лахів…

А він — ніхто. Бо ти, здається, ніколи в житті не бачила чоловіка, який у твоєму сні стрибнув із даху хмарочоса і зостався живим.

— Ну й амінь йому, — полегшено зітхаєш ти і закриваєш свій сон, наче відпрацьований комп’ютерний файл.

Із електронного табло будильника на тебе шкіриться 7:30. Не час, а твоє ранкове прокляття. Тож доводиться вибиратись із пухнастих обіймів ще зухвало присутнього, хіба що ледь непристойного сну. Ліжко, звісно ж, так і залишиться неприбраним. Важкі псевдооксамитові портьєри теж розсувати не будеш — так часто роблять у фільмах, коли треба показати, що в кадрі починається новий день.

Що, кажете, починається? З твого ліжка в судомі вранішньої лихоманки зіскакує пелехате чорне однооке створіння і, накульгуючи на дві з чотирьох лапи, женеться за тобою на кухню.

«Бабай», — певно, подумали вже читачі.

Нє. То твій кіт. Його ти тримаєш, аби відлякувати зграйки непрохано-запрошених гостей, які спершу дивувалися, нащо тобі цей старезний вуличний кіт-чудовисько (в той час як можна було завести престижного єгипетського «сфінкса» чи пещеного екзотично-пухнастого «перса»), потім раптом починали почуватись незатишно під оцінюючим поглядом його єдиного жовтаво-зеленкуватого Всевидящого Ока, і врешті, дякувати Богу, йшли, самі себе підганяючи до дверей і сторожко озираючись на кота. Вигідний такий кіт. Ти й імені йому не давала — у тебе він просто кіт. Всім котам кіт. А те, що непоказний такий, то не всім же бути красунчиками. А при нашийнику в нього поблискує золотий кулончик у вигляді напівсерця. Хто ж чіпляє таке котові? Уламок чийогось серця. Чи твого?