Читать «Останній шаман» онлайн - страница 98

Під колесами «копійки» прудко майнула тінь. Ліна одною рукою вхопилася за серце, іншою вчепилася Юрасику в плече. Юрась перекинув праву ногу на гальмо, «копійка» стала дибки навпроти білого знаку «Рябокінь» і кілька разів смикнулася, глухнучи.

— Кішка! — крикнула Ліна з запізненням. — Як ото моя Нявонька, — додала вона плаксиво.

— Не чорна? — наполохано пробурмотів Юрасик і побачив, як темна тінь шаснула в кущі. — В пазуху чи поза пазуху? — і він обмацав «змійку» на куртці, не знаходячи, куди застромити руку. У присмерку не знати було, якої масті кішка — така ж темна, як і сам присмерк.

— Ю-ра-си-ку! Звідки в тобі стільки забобонів? Ледь кішку не забив, а турбуєшся, чи часом не на щастя! — Ліна похитала головою і стала чаклувати над мобільником. — Привіт! — стиха мовила вона в трубку. — Упізнаєш? Я в місті…

…«Копійка» сама віднайшла вузьку вуличку, знайоме обійстя й ґратчасту хвіртку. Вона загальмувала перед брамою нетерпляче, чекаючи, доки хтось її пустить у двір. Тяжко зітхаючи, Ліна вилізла з машини і розчахнула ворота. «Копійка», повна гідності, завернула у двір і застигла навпроти освітленого низького вікна під зеленим дахом.

Із хати долинуло тихе гарчання. Двері розчинилися, відкриваючи зору невеличкі сіни. На порозі позіхав на всю пащеку великий чорний пес. Поруч із кудлатим Хованцем, обкрутивши довкруг себе пухнастого хвоста, сиділа жовтоока кицька й зводила білі довгі вуса в нитку, наче збиралася щось промовити.

— Нявко, ти? — Лінин голос миттю захрип і зірвався.

Розділ VII

ЩЕЗНИК

— Що ж робити? Що його робити? — бурмотів хованець, нервово чухаючи чорне кошлате стегно. — Що ж робити? Ніхто, крім нас… І як усе швидко!.. Либонь, і не здогадуються… А ми тут сидимо… Ніхто ж не знає… Що робити?

Галявина, що на ній по-турецькому розсівся хованець, де-не-де проростала пролісками, і нявка переходила від кущика до кущика, встромлюючи гострого писка просто всередину кожної квітки, ніби хотіла випити весь квітковий аромат. Помалу вона віддалялася від свого супутника у бік ріки, де кущі з набубнявілими бруньками грілися на сонці, і сторонньому спостерігачеві могло здатися, що вона таким чином намагається накивати п’ятами, аби не вислуховувати хованцеві душевні терзання.

Насправді ж вона міркувала. Міркувалося їй краще на бігу, коли ноги наче б наздоганяють думку. Жовтоока нявка, як кицька, оббігла галявину, обнюхала всі до одної квіточки й повернулась до смутного товариша.

— Маю план, — промовила вона вагомо. Хованець здригнувся і застиг.

Нявка зробила коло довкруж нього. Тоді заговорила. Що далі слухав хованець, то смутнішим ставав його вид. Нявка наступала. Він супив волохаті брови й мовчав. У якийсь момент в очах його навіть майнув страх, але хованець швидко притлумив його і стер з обличчя наполохані зморшки. Знав хованець, надто добре знав, що нявчині плани рідко добром кінчаються, але у нього самого в голові було пусто, як у сухому колодязі! Він совався по землі і затято мовчав.