Читать «Останній шаман» онлайн - страница 82

Визираючи з-за монітору, Юрасик час від часу поглядав на рудоволосу журналістку й важко зітхав. Треба зізнатися, що саме журналістка на ім’я Ліна Оверченко була причиною сьогоднішньої його депресії. Ще кілька місяців тому він нізащо не повірив би, що сидітиме колись отак, у куточку, й тяжко страждатиме через жінку, яка, до всіх її сумнівних чеснот, ще й на сім з половиною років старша за нього. Але ж ось воно — сталося. Непередбачене, неймовірне, непогамовне почуття прокинулось у Юрасиковому серці й прагло виплюснутися назовні.

На екрані монітору плавали різнобарвні симпатичні рибки, а з колонок линуло заспокійливе шарудіння водоростей на дні морському, але Юрасикова душа не виповнювалася гармонії й умиротворення. Натомість під чорним каменем, за який час від часу запливав блакитнокровий і прозорий, як скло, кальмар, ховаючись од хижого ока меч-риби, Юрасеві Булочці ввижався півзасипаний піском кістяк потопленого корабля, а в розтрощеному трюмі його — сувої червоної китайки, що розповзалася від одного доторку, від одного поруху води, коли мимо пропливала велика рибина; дубові діжки з темною, коньячного кольору мадерою; порепані мішки з кавою, якої вже ніхто не вип’є; але найголовнішим, найважливішим із того, що бачили туманні Юрасикові очі, була велика скриня, накрита розбитим віком, довкруж якої розсипалися золоті монети й загадкові тьмяні перли. В уяві своїй Юрась Булочка низав на нитку перлину до перлини, могур до могура, а потім одягав намисто на тонку смагляву шию — обережно, щоб не заплутатись у рудих пасмах волосся…

Раптом та, на чиїй шиї виблискувало намарене намисто, зупинила щоденну ритуальну суперечку з Вальтером Тадейовичем і почала квапливо збиратися додому. Безжальною рукою спущений на землю Юрасик гарячково засовавсь у кріслі: йому негайно треба було вигадати привід, який був би достатнім виправданням провести Ліну — не до метро, цього замало! — до самого дому. Не зле було б і до квартири втрапити, але Юрась міркував, що осяяння може зійти на нього останньої миті, коли він уже прощатиметься з Ліною під під’їздом.

— Шефе, — говорила тим часом рудокоса журналістка, — ви помізкуйте над моєю ідеєю. Оголошення можемо дати вже в п’ятничний номер. Скажімо, таке: «Подарунок для наших читачів і дописувачів — новий розділ „Українські химери“. Саме тут щоп’ятниці друкуватимуться найоригінальніші читацькі історії…» — Ліна перевела подих і зауважила в дужках: — Звісна річ, і без любовних оповідок не обійдеться, — вона розвела руками й продовжила текст оголошення, — «… претенденти на головний приз — тисячу гривень і передплату на наступний рік. Приз присуджуватиметься щопівроку». То як?

Юрась Булочка відірвався од примарного золотого намиста й перевів очі на Лінине обличчя. Ще толком не усвідомлюючи, що саме зацікавило його в словах старшої колеги, він дозволив думці плисти за течією, і десь там, за плесом, в голові його прозвучало чітко й недвозначно: кому, як не тобі, написати кримінальну історію, що візьме головний приз? Юрасик підвівся з-за монітору.